Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Тут мені й місце.

Він розвернувся та пішов наглянути за пошуком поранених.

Командир сів, а тоді простягся горілиць, чекаючи, доки минеться шок. З півдня з’явилася інша армія — під синіми стягами Далінара Холіна. Вона переправлялась на прилегле плато.

Каладін заплющив очі, щоб відновити сили. Але зрештою щось почув і розплющив їх. Сил вмостилася в нього на грудях, підібгавши під себе ноги. А позад неї військо Далінара Холіна розпочало наступ на оспорюване плато й навіть примудрилося зробити це не під обстрілом. Садеас відрізав паршенді шлях до провалля.

— Це було неймовірно, — сказав їй Каладін. — Те, що я витворяв зі стрілами.

— Ти й досі гадаєш, ніби проклятий?

— Ні. Я знаю, що це не так, — він глянув у похмуре небо. — Але це означає, що всі поразки сталися з моєї власної вини. Це я дозволив Тіену загинути, я підвів своїх списників, рабів, яких я намагався врятувати, Тару… — Каладін якийсь час не згадував про неї. Невдача, якої він зазнав тоді, відрізнялася від решти, але все ж залишалась невдачею. — Якщо це не прокляття, і не лиха доля, і не бог над нами, якого я прогнівив, — мені доведеться жити з усвідомленням того, що якби я доклав ще трішки зусиль, якби мені не забракло крихти досвіду чи вправності, то міг би врятувати їх.

Сил нахмурилася ще сильніше.

— Каладіне, ти маєш переступити через це. Те, що сталося, не твоя провина.

— Саме це колись весь час повторював мій батько, — він ледь помітно всміхнувся. — «Подолай у собі почуття провини. Не залишайся байдужим, але й не бери близько до серця. Не знімай із себе відповідальності, але й не звинувачуй себе». Захищай, рятуй, допомагай — але й не забувай, коли треба вмити руки. Непросто пройти по такому карнизу! Як мені це зробити?

— Не знаю. Я нічого не можу порадити щодо цього, Каладіне. Але ти рвеш себе на шматки. Зсередини і ззовні.

Він вдивлявся в небо над головою.

— Це було фантастично. Я став бурею, Сил. Паршенді не могли нічого мені заподіяти. Їхніх стріл, вважай, не існувало.

— Ти ще зовсім новачок у цьому. І занадто перенапружуєш себе.

— Врятуй їх, — зашепотів той. — Зроби неможливе, Каладіне. Але не перенапружуй себе. А також не звинувачуй, якщо не вийде. Небезпечний це карниз, Сил. Занадто вузький…

Кілька його людей повернулися, ведучи пораненого — тайлена з квадратним обличчям і стрілою в плечі. Каладін узявся до роботи. Його руки все ще трішки тремтіли, але й близько не так сильно, як до того.

Обслуга скупчилася довкола, спостерігаючи. Він уже почав навчати Скелю, Дрегі та Шрамма, та оскільки всі його підлеглі з цікавістю придивлялися, той мимоволі почав пояснювати.

— Якщо затиснути ось тут — це уповільнить витікання крові. Така рана не надто небезпечна, хоча й, напевно, досить болюча… — на обличчі пацієнта з’явилася гримаса болю, — …але справжню загрозу становитиме інфекція. Промийте рану, щоб переконатися, що в ній не застрягли скіпки чи осколки металу, а тоді зашийте. М’язи та шкіра плеча в цьому місці неминуче будуть задіяні, тож вам потрібна міцна нитка, щоби шов не розповзався. А тепер…

— Каладіне, — звернувся до нього Лопен, і в його голосі вчувалася тривога.

— Га? — неуважливо озвався командир, усе ще зайнятий.

— Каладіне!

Лопен назвав його на ім’я замість звичного звертання «харизматик». Той підвівся, обернувся й побачив, що коротун-гердазієць стоїть позаду натовпу, тицяючи пальцем у бік провалля. Битва змістилася північніше, але група паршенді прорвалася крізь Садеасові шеренги. І в них були луки.

Командир приголомшено спостерігав, як несподіваний десант вишикувався й натяг тятиви. П’ятдесят стріл — й усі націлені в команду Каладіна. Паршенді, схоже, було байдуже, що їхній тил залишався відкритим. Вони неначе зосередились на одному-єдиному — знищити святотатця та його людей.

Каладін загукав на сполох, але він почувався таким млявим, таким стомленим. Обслуга довкола нього обернулася якраз тоді, коли луки вже були напоготові. Солдати Садеаса зазвичай обороняли провалля, щоби паршенді не поскидали туди мостів, відрізаючи їм шлях до відступу. Але того разу, забачивши, що лучники не чіпають настилів, ті не квапилися їх зупиняти. Вони залишили мостонавідників на погибель, натомість відтіснивши ворога від самих мостів.

Каладінові люди залишилися без прикриття. Ідеальні мішені. «Ні, — подумав командир. — Ні! Це не може статися ось так. Тільки не після…»

У паршендійську шеренгу врізалась якась сила. Одинока постать в аспідно-сірому обладунку, що орудувала мечем завдовжки з людський зріст. Сколкозбройний спішно прокладав собі шлях між заклопотаних іншим лучників, прорубуючись крізь їхні ряди. У бік Каладінової команди полетіли стріли, але їх випустили занадто рано, не встигши як слід прицілитись. Кілька з них просвистіли поруч обслуги, яка миттю залягла, але нікого не зачепило.

Паршенді падали під замашними ударами меча Сколкозбройного. У загальній веремії деякі валилися в прірву, інші гарячково задкували. А решта гинули — у них вигорали очниці. За лічені секунди загін з п’ятдесяти лучників перетворився на трупи.

Почесна варта лицаря нарешті наздогнала його. Він обернувся, і його лати, здавалось, засяяли, коли той здійняв Сколкозбройця, салютуючи мостонавідникам на знак пошани. А тоді кинувся наступати в іншому напрямку.

— Це був він, — сказав Дрегі, підводячись. — Далінар Холін, дядько короля!

— Який врятував нас! — докинув Лопен.

— Аякже, — буркнув Моаш, обтріпуючись. — Просто побачив групу незахищених лучників і скористався з нагоди завдати удару. Світлооким до нас байдуже. Правда, Каладіне?

Той не відводив очей від місця, де щойно стояли стрільці. За одну мить він міг утратити все.

— Каладіне? — допитувався Моаш.

— Ти маєш рацію, — ледь не машинально відказав той. — Він просто скористався моментом.

От тільки чого б це йому салютувати Каладінові Сколкозбройцем?

— Відтепер, — промовив командир, — ми будемо відходити далі, щойно солдати перетнуть настил. Раніше ворог після початку битви переставав звертати на нас увагу, але тепер із цим покінчено. Те, що я зробив сьогодні — і що ми незабаром робитимемо всі, — надзвичайно їх розлютить. Вони достатньо ошаліють, щоб поводитися по-дурному, але й досить оскаженіють, щоб за будь-яку ціну бажати нашої смерті. Лейтене й Нарме, знайдіть для себе поки що надійні спостережні пункти та стежте за полем битви. Пильнуйте, чи не наближається