Борва мечів - Джордж Мартін
— Та хай воно там як, а пані Олена не бажала віддавати свою дорогесеньку любесеньку онучечку на поталу Джофрі. Але на відміну від власного синочка, вона ще й добре розуміла, що під заквітчаними кучерями та гарненьким жупанчиком пан Лорас ховає норов чи не гарячіший, ніж Хайме Ланістер. Як укинеш Джофрі, Маргерію та Лораса у один казан, то скоро звариш собі нового Крулеріза. Стара втямила і ще одну річ: синок її твердо намірився зробити Маргерію королевою, задля чого мав потребу в королі… та не обов’язково у Джофрі! Отже, скоро ми матимемо нове весілля — побачиш, Маргерія неодмінно вийде за Томена та збереже собі й вінця королеви, і вінця цноти. Їй, щоправда, не надто потрібен ані один, ані інший, та хто її питає? Таким чином великий західний союз буде збережено… принаймні, на певний час.
«Маргерія і Томен.» Санса навіть не знала, що сказати. Маргерія Тирел їй свого часу припала до душі, та й крихітна її бабця, така гостра на язик та розум — теж. Вона з тугою згадала про Вирій з затишними двориками та музиками у них, з прогулянковими човнами на Мандері; важко було уявити щось відмінніше від цього вбогого берега. «Та принаймні тут я у безпеці. Джофрі мертвий, мені він уже не зашкодить. А я тепер — нікому не відома дівчина-байстрючка. Алейна Камінець не має ані чоловіка, ані жодних спадкових прав.» Скоро до них приїде її тітка; довге жахіття Король-Берега та її блазенський шлюб лишилися позаду. Тут вона побудує собі новий дім, як і казав Петир.
Минуло ще вісім днів, доки нарешті не з’явилася Ліза Арин. Перші п’ять із них дощило, і Санса мусила нудитися та соватися коло комина поряд зі старим сліпим собакою. Той уже не мав зубів і був надто хворий, аби стояти варти з Брієном, та й загалом не робив нічого, лише днями спав. Проте коли Санса попестила його карк, він заскавучав і лизнув їй руку; опісля того вони стали друзями не розлий вода.
Коли дощі ущухли, Петир улаштував їй прогулянку своїми володіннями. Прогулянка відняла ледве половину дня. Як він і казав, у його власності знаходилося безліч каміння та скель. Серед них була одна, де прибій вилітав з дірки струменем у чотири сажні заввишки, і ще одна, де хтось вирізьбив на камені семикутну зірку нових богів. Петир розповів, що вона позначає одне з перших місць висадки андалів, коли ті прийшли через море забирати Долину в першолюдей.
Далі від моря на суходолі стояло село, де у складених з морського каміння хатинах тулився до болота тузінь селянських сімейств.
— Мої посполиті піддані, — вказав на них Петир, хоча впізнавали його хіба що найстаріші з них.
Неподалік розташувалася печера святого самітника, проте самого самітника там не було.
— Він уже помер, та як я був малий, батько мене ще до нього водив. Чолов’яга не мився років сорок, тож уяви собі сморід у печері. Казали, що він має хист пророкувати майбутнє. Пророк на мене глипнув раз-другий, сказав, що я виросту в велику людину, і за те отримав від батька міх вина. — Петир пирхнув. — Та я б йому те саме розказав за пів-кухля!
Нарешті одного сірого вітристого дня до вежі повернувся Брієн з собаками на п’ятах і оголосив, що з південного заходу наближаються вершники.
— Це Ліза, — мовив князь Петир. — Ходімо, Алейно, привітаємо нашу пані.
Вони накинулися киреями і стали чекати ззовні. Вершників прибуло хіба що зо два десятки. Як на господарку Соколиного Гнізда, то був доволі вбогий почет: три покоївки, тузінь служивих лицарів у бляхах і кольчугах, а з ними ще септон і показний на вроду молодий співець із ниточкою вусів та довгими піщано-білявими кучерями.
«Невже це моя тітка?» Пані Ліза ніби ж мала бути двома роками молодша від паніматки… але ця жінка виглядала десятьма роками старшою. Хай спиною їй аж до стану стікав рясний рудаво-брунатний водоспад, котрому позаздрили б юні дівчата, але під коштовною оксамитовою сукнею, вишитою самоцвітами, ховалася неоковирна, розпухла постава. Тітка мала рожеве нафарбоване обличчя, огрядні руки та ноги, на зріст була вища від Мізинця, тілом — важча, і коли незграбно злазила з коня, то не показала ані краплі вишуканої спритності, притаманної багатьом шляхетним вершницям.
Петир став на коліно і поцілував їй пальці.
— Мала рада його милості короля наказала мені звабити вас до шлюбу, ласкава пані. Чи не погодитеся ви, часом, узяти мене собі за пана і чоловіка?
Пані Ліза закопилила губи і притягла Мізинця до себе, аби покласти йому на щоку поцілунок.
— Може статися, ви зумієте мене переконати. — І захихотіла. — Чи не привезли ви якихось подарунків, аби розтопити моє холодне серце?
— Королівський мир вашому панству і господарству.
— Ой, тю на ваш мир! А чогось іншого не привезли?
— Мою доньку. — Мізинець махнув Сансі, щоб підійшла. — Дозвольте представити вашій ясній вельможності Алейну Камінець.
Ліза Арин, здається, не надто зраділа, побачивши її. Санса глибоко присіла, поштиво уклонилася, схилила голову.
— Байстрючку?! — почула вона голос своєї тітки. — Петире, де це ти накапостив? Хто була її мати?
— Те дівчисько давно померло. Я сподівався привезти Алейну з собою до Гнізда.
— І що мені там з нею робити?!
— Щодо цього я маю кілька думок, — мовив князь Петир. — Але наразі мене більше хвилює думка про те, що б я зробив з вами, ясна моя пані.
З опасистого тітчиного обличчя раптом злетіла уся суворість, і Сансі навіть здалося, що пані Ліза Арин зараз заплаче.
— О мій любий Петире, я так за тобою сумувала! Ти й не знаєш, не уявляєш собі, як жахливо! Йон Ройс без упину щось крутить-вертить, каламутить воду — вимагає, щоб я скликала корогви та йшла воювати. А інші не відлипають від мене, мов мухи від меду: Лович, Корбрей, той огидний Нестор Ройс… усі тільки й прагнуть одружитися та забрати собі мого синочка за
