Не дівчина не чародія - Максим Вазанов

Гігантський гриб. Один з тих, що дикінги називали словом «оборч».    

Він, оточений папоротям і березами, дикими гарбузами, смереками, стояв на варті проти дощу.

М’ясистий капелюх, наче велетенський щит, обережно прикривав гамак, що висів на чотирьох стовпах. Там лежала гола дівчина.

Джейран із посмішкою дивилася на її, на диво, безтурботне обличчя.

– Бачу іншу людину! – заявила Капітан. – Усе згадав.

– Так… – тихо сказала дівчина.

– Мій любий Ампутатор…  

Джейран доторкнулася, дуже ніжно, до тонкої руки.

– Хто я? – спитала «дівчина».

Вона бачила два різних життя.

Дві пам’яті злилися в один єдиний океан.

Два погляди на світ зіткнулися, ламаючи породи старих тверджень, аби народився єдиний сплав.

– Ампутатор, – промовила Джейран. – І Ліка.

– Чиє зерне в мені? Чи обидва? – тихо спитала «дівчина».

– Саме твоя сутність-муо, Ампутатор, – задумалась і пояснила. – Одне «Муо» – два розуми – пам’ять обох.  

– Я не все пам’ятаю... Пам’ятаю, я злився на тебе, через те, що ти погодилась одружитись із тим чоловіком… Я був п’яний тоді, випив дві пляшки віскі… Я заїхав на погост якийсь – катався, лякав людей… Не все пам’ятаю… Намагався поїхати далі – «Блискавка» застрягла посеред мосту. А вони підпалили міст. І дивились на мене, ці покидьки… раділи… І дівчинка дивилася. Я тепер пам’ятаю себе також її очима.     

– Дівчинка та «померла». Її маленька суть не пережила зіткнення з твоїм розумом. Її батьки, від самого її народження, мріяли, щоб вона стала лікарем, тому ти так легко оселився в її тілі… Так ти в ній і живеш, із її розумом, як ми тут зараз під грибочком.

– Під грибочком?

– Поки що… – посміхнулась Капітан. – Я найняла людей – вони будують для мене, для нас, базу на березі Білої ріки.

– Це де?

– Трохи північніше озера Янтар. Я буду там навчати людей, як сіяти лікарські трави, як робити арбалети і все таке інше. Ну і, звісно, навчатиму чародійству.

– Хіба є ще чарівники на світі?

– Можечки… – вона знизала плечима. – Якщо є, то знайду. Якщо були, то народяться.  

– А мені треба відпочити, – заявив-заявила Ліка-Ампутатор.

– Важко було без чар? У тілі звичайної дівчини? – ледь не розсміялась Капітан.

– Найважче: бути не-дівчиною не-чародія. І не питай «чому?».

– Але він – твій син... наш син…

– Це – огидно, – зітхнула-зітхнув Ампутатор-Ліка. – Щоночі бути його «дівчиною»…

– Може це така розплата долі за те, що ти недостатньо кохав мене? – з переможною посмішкою казала Джейран. – Богиня Мріта усе бачить…

– Це ж ти так легко пішла до іншого.

– До Капітана…

– Ти кохала його?

– Покохала… потім… але щиро.

– А мене?

– А тебе кохала завжди, – зовсім серйозно заявила Джейран. – І ми будемо завжди разом.

– Добре.

– Можна я буду називати тебе «Лікатор»?

– «Лікатор»?

– Тому що ти вже не зовсім «Ампутатор».

– Справедливо, – погодилась любов її життя. – А наш син…

– Кір.

– З ним усе файно? – спитав-спитала Лікатор.

– Принаймні, так, – вона мало не розплакалась і ледве стримувала сльозу. – Він зараз далеко… Але, сподіваюсь, ми ще зустрінемось із ним…