Не дівчина не чародія - Максим Вазанов

Капітан розірвала довгу туніку Енчуткси, що, залежно від кута, виглядала чорною чи білою, та застромила дивний жезл-ніж у груди кера, зачепивши його довгу темну бороду.

– Я убив персону, про котру нічого не знаю, але… – почав Кір і не зміг договорити.

– Але заради персони, про котру ти нічого не знаєш, – перебила його Джейран.

– Мені все одно, – парирував творець. – Я зробив це, щоб назавжди бути з Лікою.   

– Ти не зможеш бути з Лікою, – без часу на роздуми відповіла Капітан.

– Тому що вона – мертва?

– Тому що вона – твій батько.

– Добре… – зітхнув творець. – Тоді… де Ліка?

– Ти мене не слухаєш…

– Мені сьогодні сказали: мій батько – Ампутатор.

– Ампутатор і Ліка – це тепер одна особа.

– Сьогодні був насичений день – це фінал, до якого ми з Лікою довго йшли, – відповів Кір. – Жартувати можна потім…

– Ти мене не слухаєш, – повторювала Джейран. – Був колись трагічний випадок, дивна випадковість, коли розум Ампутатора, твого батька, потрапив до тіла Ліки… Розумієш? Він «спав» усе її життя… Він спав би і далі… – перехопивши погляд розгубленого сина, Джейран продовжила. – Беручи силу Ліки, ти перетворив її на свого батька! Зайва оболонка «Муо», створена травмою смерті та переселення, розірвалася від перенапруги – її пам’ять-суть об’єдналася з ним – точніше навпаки.

– Якась твоя гра? Це через ляльок? Лі та Сі? – Сірий досі не вірив.

– Ти не був чарівником, але літав… – нагадала Джейран. – Утім, я також винна: «малювання бажань» – це все прискорило.  

– Тобто мій так званий «батько» замінить її? – нарешті спитав творець.

– Вони об’єднаються.

– А я?

– А у тебе своє життя. А мені треба їх урятувати, – казала, без роздумів, мати Сірого-Кіра. 

Вона дістала скляну пляшку звідкись із заплічної торби.  

– Випий, – запропонувала вона. – Не віскі, – а потім додала. – Але все стане легше.

– Що це?

– Молоко.

Матір, котра давно так і не встигла вдосталь нагодувати сина молоком, зробила це зараз.

Кір-Сірий випив, зробив декілька ковтків, і утратив свідомість.