Вовки Кальї: Темна вежа V - Стівен Кінг
– До того року, коли Морт скинув тебе під поїзд, – мовив Едді.
Вона кивнула.
– Це було в серпні. Минуло близько шести тижнів, і в татка стався серцевий напад. Перший з багатьох. Думаю, частково в усьому винен стрес від того, що трапилося зі мною, але я не вважаю себе винною на сто відсотків. Він просто видихався, от і все.
– Ти не мусиш картати себе, ти ні на крихту не винна, – запротестував Едді. – Ти ж не сама стрибнула під колеса, Сьюз.
– Авжеж. Але твої відчуття і те, як довго вони тривають, не завжди мають багато спільного з реальним станом речей. Відколи померла мама, піклуватися про нього мусила я. Мусила, проте не зуміла. За всі ці роки я так і не змогла переконати себе в тому, що не винна.
– Що було, те загуло, – без особливого співчуття сказав Роланд.
– Дякую, – сухо відповіла Сюзанна. – У тебе просто-таки талант перекреслювати минуле. Хай там як, після першого нападу тато передав справи своєму фінансистові, давньому другу Мозесу Карверу. А після татової смерті дядечко Моз продовжував вести справи вже замість мене. Гадаю, що на ту мить, коли Роланд витяг мене з Нью-Йорка до цієї чарівної глушини, я була варта восьми чи десяти мільйонів доларів. Цього вистачить, щоб придбати ділянку містера Тауера – якщо він, звісно, схоче її нам продати?
– Якщо Едді не помиляється щодо Променя, то Тауер продасть її навіть за оленячі шкури, – сказав Роланд. – Я вважаю, що глибинне, приховане «я» містера Торена – ка, що змушувало його так довго не продавати ділянку, – чекає на нас.
– Чекає на прибуття кінноти, – пожартував Едді. – Як Форт-Орд у останні десять хвилин кіно з Джоном Вейном.
Роланд глянув на нього серйозно, без усміху.
– Він чекає на Світлих – воїнів Білості.
Сюзанна подивилася на свої коричневі руки, піднісши їх до обличчя.
– Тоді, думаю, на мене він точно не чекає, – зрештою сказала.
– Ні, – заперечив Роланд. – Чекає. – А сам замислився на мить, якої раси та, інша. Мія.
– Нам потрібні двері, – сказав Джейк.
– Як мінімум двоє дверей, – докинув Едді. – Одні – щоб дістатися до Тауера. Але перед тим ми маємо потрапити до Сюзанниного часу, а для цього потрібні ще одні двері. І щоб цей час був якнайближчий до того, звідки забрав її Роланд. Ото вже буде облом, якщо ми повернемося до сімдесят сьомого, перетремо з тим чуваком Карвером і довідаємося, що він оголосив Одетту Голмс мертвою ще в сімдесят першому. А все її майно відійшло родичам у Ґрін-Бей16 чи Сан-Берду17.
– Чи потрапимо до шістдесят восьмого, а там виявиться, що містер Карвер здимів, – сказав Джейк. – Перевів усе на свої власні рахунки й гайнув доживати віку на Коста-дель-Соль18.
За інших обставин шокований погляд Сюзанниних круглих від подиву очей міг би здатися кумедним.
– Дядечко Моз на таке не здатен! Він же мій хрещений!
– Пробач, – сконфужено промовив Джейк. – Я читав багато детективів – Агату Крісті, Рекса Стаута, Еда Макбейна. У цих книжках таке трапляється повсякчас.
– До того ж, – додав Едді, – великі гроші міняють людей.
Вона змірила його холодним оцінюючим поглядом – неприродним і чужим для її очей. Роланд (якому було відомо те, чого не знали Едді та Джейк) подумав, що цей погляд призначено для ропух, з яких вичавлюють нутрощі.
– А тобі звідки знати? – спитала вона. Але відразу ж оговталася: – Ой, вибач, серденько. Я не хотіла.
– Та пусте, – сказав Едді й усміхнувся, проте усмішка вийшла вимушеною і непевною. – Зірвалося з язика, буває. – Потягнувшись, він узяв її за руку й стис. Вона відповіла таким самим потиском. Усмішка на обличчі Едді трохи поширшала й стала природною.
– Просто я знаю Мозеса Карвера. Він у житті цента чужого не взяв.
Едді підняв руку, сигналізуючи не так про довіру до її слів, як про те, що він більше не хоче продовжувати цю розмову.
– Послухайте-но, чи я правильно вас зрозумів, – сказав Роланд. – По-перше, все залежить від того, чи вдасться нам повернутися до Нью-Йорка у вашому світі. До того ж моментів часу, до яких ви плануєте втрапити, цілих два.
Настала пауза: всі перетравлювали цю інформацію. Потім Едді кивнув.
– Точно. Для початку тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий рік. Сюзанна щезла пару місяців тому, але шукати її не перестали, ніхто ще не втратив надії. Вона ефектно з’являється на публіці – публіка аплодує. Повернення блудної дочки. Ми забираємо грошенята, хоча це може забрати трохи часу…
– Найважче буде вмовити дядечка Моза дати нам гроші, – сказала Сюзанна. – Коли йдеться про гроші в банку, він стоїть намертво. Я впевнена, що в глибині душі він досі вважає мене восьмирічною дівчинкою.
– Але ж за законом гроші твої? – спитав Едді. Роланд помітив, що він дуже обережно добирає слова. Ще не до кінця оговтався від «А тобі звідки знати?» і від погляду, яким вона супроводила ці слова. – Тобто він не зможе завадити тобі їх забрати?
– Ні, любий. Тато й дядечко Моз заснували для мене трастовий фонд, але в п’ятдесят дев’ятому році, коли мені виповнилося двадцять п’ять, я отримала право сама розпоряджатися грішми. – Вона перевела на нього погляд своїх очей – темних, напрочуд гарних і виразних. – Ну от. Тепер ти більше не дійматимеш мене питаннями, скільки мені років. Сам можеш вирахувати, якщо вмієш віднімати.
– Це неважливо, – сказав Едді. – Час – це лише обличчя на воді.
Від цих слів у Роланда по руках побігли мурашки. Десь далеко – либонь, на розкішному полі криваво-червоних троянд, од якого їх досі відділяла чимала відстань, – через його могилу перечалапав птах расті.
ШІСТЬ– Нам потрібна готівка, – сухо й по-діловому сказав Джейк.
– Га? – Едді насилу відірвав погляд від Сюзанни.
– Кажу: готівка потрібна, – повторив Джейк. – Ніхто не прийме чека, хай навіть виданого самим банком, якщо це чек тринадцятирічної давності. Особливо якщо він на суму декілька мільйонів доларів.
– Джейку, звідки ти про таке знаєш? – поцікавилася Сюзанна.
Джейк знизав плечима. Хоч-не-хоч (зазвичай неохоче),
