Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

Розділ 19. Постріли в крайній хаті

Максим вирішив, найперше, поговорити з пастушками,  він накинув кітель, застібнув гудзики й пішов до дверей, находу пристібаючи шкіряного ременя, на якому висіла кобура. Біля дверей, дільничного мало не збив з ніг, переляканий дід Свирид.

- Максиме! Максиме! Максиме Петровичу! Я сьогодні на болоті оброслого зеленого чоловіка бачив.

- Так, діду, Ви вже до чортиків допилися! Казав я вам, білу гарячку матимете.

- Ні, Максиме, не пив, майже, зовсім.

- Тоді ви не по адресу звернулися, із цим до священика, отця Данила! – Поправив кітель лейтенант.

- Я, їй-бо, чортяку бачив! - Дід розмашисто перехрестився.

- І після цього кажете, що не пили?

- Та, Максиме, ти ж мене знаєш. Ну, хіба що, чвертку на двох із Пилипом, а тоді поїхав косити вдосвіта до болота.

- А, хіба ваш сінокіс біля болота?

- Ну, дільничний, усе ти знаєш. Тобі хоч не попадай на «допрос». Так, каюсь, хотів вики накосити худобинці. Не дивися на мене так, усе одно ж  виляже. В «прошлий» рік так і зогнила в покосах, а мужику не дали...  Хазяї. Їдрі їх!.. Так, от. Тільки покіс пройшов, коли моя конячка спугалася - як заірже! Я подумав, грішним ділом, - вовк. Підняв косу й до воза. Аж дивлюсь, у тумані з болота суне: таке здоровенне, обросле шерстю й очі зеленим світяться. Я й обмер, ускочив на воза й ходу.

Максим посміхнувся:

- А роги й хвоста помітили?

- То, то й воно! Отак як тебе бачив, а рогів і хвоста не помітив.

- Ох, діду, діду, пораджу я Вам, не приймайте спозаранку, а то не тільки чортів побачите…

- Та я ж не той… Нікому й не казав - засміють. А ти, як єсть власть, розібрався б.

- Розберусь, розберусь. У Калини заправлялися?

- Я у війну «розведчиком» був, а в нас «нікогда» не видавали «точок». А про того на болоті, повір мені, я кажу правду.

- Добре, перевіримо! «Баскервілів» болотних тут розвели!  Ох, доберусь я до Калини! – Максим змінив свій план і повернув у сторону Калининої хати.

 Він заперезав ременя, закинув через плече планшетку й твердим кроком попрямував у кінець села. Біля автобусної зупинки помітив дядька Пилипа, той стояв навкарачки й намагався підвестися. Він був босий, а всі спроби стати на ноги завершувалися задкуванням. Помітивши Максима, дядько зміряв його поглядом старовинного козака. Схожого, бравого вояку, дільничний, здається, бачив на вишивці, що висіла на стіні у баби Параски. Лице в дядька розплилося посмішкою. Пилип хотів привітатися, та тільки плюхнувся лицем у куряву.

- Ну, Калина, тільки на пенсіях цих невдах, статки складаєш! Закрию я цю підпільну гуральню!

Дільничний рішуче постукав у двері.

- Калино Василівно, відчиняйте, поліція!

- Ах це, ви, Максим Петровичу! Так зараннє. Що привело вас до мене? – Калина перелякано вискочила з ганку, витираючи на ходу руки об фартух.

- Знову продали самогон Пилипу? Я попереджав, що за торгівлею самогоном посаджу вас у тюрму?

- Закону такого немає! Не маєш права! – просичала в очі дільничному Калина.

- А ось, я зараз складу протокол. Тоді й побачимо… Відчиніть двері, я з обшуком!

- Із санкцією прокурора?

- Прокурор мій на зупинці валяється. Впустите, чи самому війти.

- Не пущу! – перегородила дорогу Калина. – Люди! Одиноку жінку зобижають!

- А ось і поняті. –   Дільничний показав рукою на сусідів, які повистромляли голови із-за тину, на крик Калини.

- Не заходьте, прошу Вас, - шепнула Калина на вухо поліцейському. – Там, вони!

   Максим усе зрозумів, він блискавично вихватив пістолет і стрибнув у дім.

- Усім на землю! Поліція!

Гримнув постріл, потім другий. На задньому дворі вилетіла шиба й із дзенькотом розбилася об бруківку. Стукіт, зойки, шум, гам. А за мить, усе вщухло. Тільки собаки гавкали десь на городах.

- Йой, йой! Що ж зо мною буде? – схватилася за голову, голосячи Калина. Люди з острахом почали заглядати в хату.

На підлозі, серед кімнати, лежав закривавлений Максим із пістолетом у руці. Кругом валялися осколки від розбитих пляшок і перекинуті меблі.

- Вбили, вбили!!! – знову, заголосила Калина.

- Ой, догралася ти, дівчино, а все - той твій бізнес, – обізвався хтось із сусідів.

- Так, добрий був хлопець, шкода такий молодий.

- А, що ж то за бандити?

- Дідько їх знає.

- Поприманювала Калина всяких - тепер сама не рада.

Селяни обступили дільничного. Хтось доторкнувся до поліцейського. Він застогнав.

- Живий наш дільничний, тільки непритомний!

- Дайте води!

Односельці допомогли Максиму підвестися. Із рани на голові виступала кров.

Калина кинулася з мокрим полотенцем витирати рану. Дільничний звівся, похитуючись ніби від вітру, тримаючись рукою за голову.

- Казав же капітану, щоб видав мені бойові набої. А так упустив...

- Ох, Божечку, а чим же вони вас так?

- Пляшкою порожньою вдарив. Не помітив я другого. Того здоровила зі шрамом поклав на землю, а інший із заду підкрався…

Калина забинтувала поранену голову, намочивши марлю в горілці.

-    А, вас, Калино Василівно, прошу пройти у відділок для дізнання, - Максим відвів руки жінки й сам закріпив пов’язку на голові.

- Ух ти, як гуде. - Трохи заточився поліціянт. – Хто бачив утікачів прохання пройти зі мною й описати.

Охочих виявилось мало. Залишилося тільки дві бабці, та й ті торохтіли щось без діла. Максим розумів, що зараз вирушати  навздогін бандитам справа безглузда, в нього паморочилася голова, тому він вирішив допитати Калину.

- Калино Василівно, розкажіть мені про ваших постояльців.

- Ох, як добре, що ви живесенькі, Максим Петровичу. Дякувати Богу милосердному, що зглянувся над вами!

- Калино, перестаньте блазнювати, а відповідайте на мої запитання.

Чому прийшли й куди направлялись ті двоє?

- На болото збирались під вечір. Силою заставили мене їх прийняти. Ви ж самі бачили – озброєні. Навіть ось, які дивні набої мали. - Калина дістала з фартуха й висипала на стіл посріблені кулі.

- Цікаво… Срібні кулі, зазвичай, використовувалися від нечистої сили. Значить і вони теж бачили болотне чудовисько.

- Та які ж вони срібні. Ось, дивіться! - Вона шкрябнула  нігтем і