Подружжя мимоволі - Олена Гуйда

– Що ж! Не буду вам заважати! – Лієра Сиріна задоволено усміхнулася, зробивши свої, мені незрозумілі висновки. – Я сама перепишу твої розміри для лієри Меріон! І мені вже час поспішати… Справи. Обіцяла твоїй мамі заскочити до неї, щоб обговорити нові віяння в інтер'єрі. Ти ж знаєш, що вона планує ремонт, Шейлі?

– Я здогадувалася, – мало не скривившись, кивнула я.

Раш підхопив мене під лікоть і впевнено потяг у бік виходу.

– При наступному візиті висловиш свої міркування та побажання, люба. – вже на ходу процідив Тайраш. – Я ще не снідав...

– До чого такий поспіх?! – Я гнівно зашепотіла, відсторонюючись. – Мені треба хоча б повернути сукню та переодягнутися.

– Заспокойся і припини сіпатися, – прошепотів мені Раш так, щоб ніхто не чув. – За сукню я розрахувався. І вона мені більше подобається, ніж твої закриті мішки! Ходімо. Нам потрібно поговорити.

Поговорити? Що ж, чудово! У мене теж є що йому сказати!

– До побачення, мамо, – я вклонилася лієрі Сиріні і, піднявши підборіддя, попрямувала до виходу, намагаючись не заплутатися у спідниці. Бракувало ще розтягнутися посеред зали. Пліток мені і так було достатньо... І ніби читаючи мої думки, Раш підтримав мене за талію. Відмінна акторська гра! Йому б не злочин розслідувати, а в театрі виступати. Толку було б явно більше!

Надворі кипіло і вирувало життя. Місцеві поспішали у своїх справах, гості з околиць насолоджувалися всіма привілеями столичного життя: магазинами, дрібними крамничками, вуличними ресторанчиками та ще десятками закладів. Екіпажі проносилися перед очима, брязкаючи колесами по бруківці. Кружляли над головою Імперські столичні вартові.

Раніше, ще до академії, батько свого вихідного дня брав нас із собою сюди на прогулянку. Мати з захопленням витрачала гроші на нові сукні, а батько обов'язково вів нас з Кейті до кондитерської за порцією гарячого шоколаду, який тут був особливо смачним, та тістечками. І в ті дні здавалося, що я найщасливіша...

– Десь тут раніше було кафе "Золота камелія", якщо я не помиляюсь. У них чудовий шоколадний торт готували. – Раш заговорив ковзаючи поглядом по вивісках, що вишикувалися в ряд. – Ти любиш шоколад?

– Збожеволів? Який, до темної прірви, шоколад? – я процідила, намагаючись зберігати спокій. – І постарайся за наступних театральних вистав для своєї матері не лізти своїм язиком мені в рота! А зараз, прошу мене пробачити, у мене справ повно!

– Ти з усіма чоловіками, які надають тобі знаки уваги так само люб'язна? – Раш лише вигнув брову, все ще тримаючи мене за руку.

– Не вірю я у твої знаки, – я відсахнулася, шукаючи поглядом вільний екіпаж, і посміхнувшись заговорила вже голосніше, висмикнувши долоню з його руки. – Дорогий, приємного тобі сніданку, точніше вже обіду! А я все ж таки вирушу на роботу!

– Ні. Напрацювалася вже. Досить. Ми поснідаємо разом, люба, – Раш знову перехопив мою долоню і заговорив ледь чутно. – І забудь про роботу. Без мого супроводу ти тепер можеш перебувати лише вдома, де я впевнений у безпеці.

– Тебе забула спитати, – процідила я у відповідь. – Я сама можу за себе постояти.

– Правда? Це з якого часу? Порція порошку, що знерухомлює, і ти навіть пальцем не зможеш поворушити. З'явись я хвилиною пізніше, і ні про яку драконицю ти б і не дізналася навіть. – Від його жахливого зауваження щось усередині обірвалося. Мене буквально паралізував страх – не мій, моєї дракониці. Чоловік незворушно зупинився навпроти невеликого напівпорожнього кафе, на вивісці якого красувалася золота камелія, і відчинив переді мною двері. – Прошу. Сподіваюся, мені не доведеться застосовувати порошок, щоби ти мене вислухала не перебиваючи.