В тіні янгола смерті - Тарас Завітайло

— Ти диви, піфія, хай їй грець, — посміхнувшись у вуса, ледь чутно проговорив Бородавка. — І що ж ти можеш бачити?

— Що? А багато чого… Ось, наприклад… хе-хе… як ви помрете!

Никодим ледь не вдавився кашею.

— У дурного попа дурна і молитва! Що ти таке кажеш, бабо?!

— Хе-хе, тільки на руку гляну, так і скажу!

Андрія це забавляло.

— Ану ж глянь! — вигукнув він і простягнув старій руку.

— Чого ти, Сивий? — здивувався водяник.

— Нехай! — відмахнувся козак.

Баба потерла руки.

— Та тут і дивитися нема потреби… Але як просиш…

Пестина втупилася в долоню Андрія.

— Оце-то так… — злорадна посмішка чомусь сповзла з її пошерхлих вуст. — Зазвичай я ніколи не помилялася, але… Ось що, козаче, скажу: смерть тобі від вогню по воді писана.

Водяник посміхнувся.

— Е, бабо, доки я з ним, на воді йому смерті не бачити!

Баба вишкірилась.

— А й то правда! — погодилась вона.

І тут Никодим підскочив як ошпарений.

— Відьма! — крикнув він, схопився за горло і звалився під стіл. Коника зсудомило, і він упав поруч із водяником, а козаки відчули, як їхні руки і ноги оніміли.

— Ай-я-яй! — заверещала стара. — Що з ними?! — І нахилилася спочатку до Конику, а потім і до Никодима.

— Готові. Чого це?

Козаки теж сповзли під лаву, але свідомості не втратили.

— Що ти нам підсипала, відьмо стара?! — закричав Бородавка.

— Що, що… Болиголов, блекота та ще деякі трави… Вам руки-ноги відібрало, але це пройде. От тільки зв’яжу я вас!

І кинулася зв’язувати сирицею козаків.

— А ці готові, — буркотіла відьма, — ну, нічого, перших і з’їмо!

— Ти що це надумала? — процідив крізь зуби Андрій.

— Xi-xi-xi, — зловісно захіхікала стара, — мені синочків годувати треба, а то вони й мене можуть… теє… — І відьма провела вказівним пальцем поперек горла.

Отрута переставала діяти. Андрій спробував звільнити руки від пут, але марно — стара зробила свою справу на совість.

Раптом надворі почулося бурчання.

— Синочки! Синочки вернулися! — заметушилася відьма.

До землянки ввалили два здоровані у вовчих шкурах, схожі між собою як дві краплі води. Андрій і Бородавка здригнулися: перевертні!

— Так от хто твої синочки! — вигукнув Бородавка.

Близнюки невдоволено поморщилися.

— Хто такі? — прогарчав один з них.

— Це? — Відьма з любов’ю подивилася на сина. — їжа це, Іванику.

Іван розглядав зв’язаних.

— Оце так, Богдане, — повернувся він до брата, вишкіривши в огидній посмішці міцні жовті ікла. — Бач яка мамка в нас! Ми ж то нічого не надибали! А з цими, що? — Перевертень пнув ногою Коника.

— Здохли, — відповіла відьма. — їх треба першими збути, поки не засмерділися.

— Збудемо, дай лише віддихатися, — увесь день на ногах!

Іван дістав з-за пояса тесак і кинув його матері.

— На, підточи і виріж собі пару шматків, а ми так, сирими з’їмо.

Відьма кинулася точити ніж.

— Треба тягти час, — прошептав Андрій Бородавці.

— Навіщо?

— Побачиш…

— Що ви там шепчетесь? — заричав Богдан.

— Та так… — відповів Андрій. — Що ж ви до матері так нешанобливо? Вона вам он яку вечерю пристарала!

Іван схопив Андрія за комір.

— Бач, який сміливий! Ти не зрозумів, хто ми?

З пащі перевертня так смерділо, що Андрія ледве не знудило.

— Як же не зрозуміти! Перевертні.

Іван відпустив Андрія.

— Хто ви? Козаки? — спитав.

— Козаки, — відповів Бородавка.

— А нам однаково, — кинув Богдан. — Усе одно під ніж підете.

Андрій знизав плечима.

— Усі ми коли-небудь помремо, — байдуже зауважив він.

— Ага, тільки ви раніше, — зареготав Іван.