Палац Посейдона - Томас Тімайєр

Шарлотта, взявши Елізу за руку, повела її до виходу. Обличчя жінки заливав піт. Ці видіння були дуже стомливими для неї. Зараз їй конче необхідно було присісти й відпочити, проте для цього не було й хвилини.

— Як він нас розшукав? — запитала Шарлотта, коли вони заходили до кабіни головного ліфта. — Адже не міг він слідувати за нами повітрям?

— Звісно, ні! — озвався Оскар. — Найімовірніше, він якимось чином довідався, що ми збираємося до Парижа, сів у перший-ліпший потяг-експрес і вранці прибув сюди.

— Але ж єдиною людиною, яка знала, що ми…

— Ти хочеш сказати, що це був професор Папастратос, — підхопив Оскар. — Тепер залишається лише сподіватися, що з ним не сталося нічого лихого.

— Але ж не думаєш ти, що він…

Наразі ліфт зупинився. Дверцята відчинилися, й усі його пасажири вийшли на площу перед Ейфелевою вежею, що й без того була дуже багатолюдною. Шарлотта розглянулася навколо й незабаром побачила їхній екіпаж. Він стояв біля афішної тумби. Дівчина потягла напівнепритомну Елізу в тому напрямку, а кучер, який ще здаля помітив дівчат, зістрибнув зі свого місця й поспішив їм назустріч. Обережно підхопивши Елізу під руки, він допоміг їй умоститися на сидінні. Шарлотта й Оскар теж сіли біля неї.

— А мсьє Гумбольдт? — екіпаж не рушив із місця, а кучер стривожено чекав.

— Він приїде пізніше, — поспіхом відповіла Шарлотта, плутаючи французькі слова з німецькими. Хоча в пансіоні вона й вивчала французьку, проте останнім часом дівчина зовсім не мала мовної практики. — Будьте ласкаві, відвезіть нас до готелю. І якомога швидше.

— Слухаюся, — кивнув кучер і клацнув у повітрі батогом. Баскі коні, наче лиш того й чекали, миттю рвонули вперед.

Тим часом Карл Фрідріх фон Гумбольдт стрімко мчав униз, не помічаючи, як один по одному проминає марші сходів, що вели до майданчика першого ярусу. Забувши про обережність, поважний пан перестрибував за раз через кілька східців. Відтак зустрічним перехожим доводилося притискатися до стін і злякано застигати, щоб він не збив їх із ніг. Проте вчений не звертав аніякої уваги на обурені вигуки: зараз він мав перед собою одну-єдину мету — подивитися в обличчя людині, яка уперто переслідувала їх. Він має з’ясувати, хто цей нахаба і чого він хоче. А головне — хто за всім цим ховається.

Важко дихаючи, Гумбольдт досяг самого підніжжя вежі й зупинився, щоб трохи відсапатися й відшукати в натовпі незнайомця. Це вдалося йому за лічені секунди. Переслідувач так само стояв біля візочка з морозивом, але тепер його погляд був спрямований не на оглядовий майданчик. Щось інше привертало його увагу. І містилося це щось на західному боці, біля підніжжя вежі.

Запідозривши лихе, вчений миттю почав протискатися крізь натовп туристів, які утворили довжелезну чергу біля каси. Незабаром йому вдалося знайти в цьому людському вирі якусь шпаринку, щоб таки дістатися мети. Нарешті, за десять кроків від ятки з морозивом йому пощастило виринути з людської юрби.

Але тут Гумбольдт спантеличено застиг на місці. Він здивовано озирнувся, здіймаючись навшпиньки, щоб побачити хоча б щось над головами французів та іноземців, які прогулювалися площею. Потім кілька разів оббіг навколо продавця морозива та його візка з парасолем.

Незнайомець зник. Ніби його й не було ніколи.

Гумбольдт поспіхом звернувся до продавця.

— Куди подівся чоловік, який стояв біля вас? — звернувся він французькою до огрядного торгівця, який зіперся на свій червоно-білий парасоль і мав такий вигляд, ніби він сам зловживає своїм товаром.

— Хто-хто?

— Здоровань у капелюсі та сірому сюртуку.

Продавець морозива знизав плечима.

— Нічого не розумію! Я не бачив тут ніякого здорованя.

Дідько! Морозивник абсолютно щиро запевняв, що не бачив поблизу нікого, хто б хоч трохи підходив до таких прикмет. Хоча цього негідника важко було б не помітити.

Гумбольдт постояв хвильку і знову взявся до пошуків.

— Де ж ти, в біса, заховався? — мимрив він собі під носа, раз у раз перетинаючи площу з кінця в кінець. Щойно ж я тебе тут бачив. Не міг же ти розчинитися в повітрі!

Штовханина навколо збільшувалася щохвилини. Ласкаве сонце й тепло приваблювали людей виходити на свіже повітря.

Коли, нарешті, стало остаточно зрозумілим, що всі його пошуки марні, Гумбольдт прийняв рішення: вони негайно ж залишать Париж, оскільки перебування тут є небезпечним. Востаннє оглянувши бульвар, він розвернувся і швидким кроком попрямував до готелю…

Тим часом легкий екіпаж із Елізою, Шарлоттою і Оскаром прибув до місця. Готель «Оберж л’Етуаль» вважався не дуже розкішним закладом. Гумбольдт не любив зайвих витрат, якщо мандрівникам треба було лише переночувати й поснідати. Шарлотта й Еліза із задоволенням би розмістилися в більш респектабельному готелі, та вчений був невблаганним.

— Зручна постіль і чиста ванна — оце й усе, чого потребує нормальна людина, — відповідав він. — Ми тут для того, щоб працювати, а не розважатися.

Оскар випустив Вілму з кошика й сам вийшов із екіпажу. Шарлотта звеліла кучеру чекати їх біля бічного виходу з готелю. Після цього двоє молодих людей піднялися до своїх помешкань.

Шарлотта зникла за дверима номера, що було знято для неї та Елізи. Оскар відчинив свою кімнату. Для зборів знадобиться зовсім небагато часу. Гумбольдт завжди вимагав, щоб їхній багаж завжди стояв напоготові — на той випадок, якщо доведеться терміново кудись виїхати. Схоже, останнім часом такі ситуації стали для них звичними.

Раптом із вулиці до хлопця долинув дивний шум — там щось вибухало, пострілювало, пихкало й шипіло,