Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко

Хазяїн будинку босоніж снував кімнатою, і його жорсткі ступні постукували об вологе дерево — вологе, тому що Дим застав старого за прибиранням. Будинок був величезний — на сто чоловік; власник жорстких п’ят організував собі відносне усамітнення за допомогою двох полотняних ширм. Зараз за ширмами ганяли, розважаючись, залишені без нагляду діти.

Хазяїн упустив ганчірку в дерев’яне цебро, сполоснув руки під рукомийником, витер об густу вовну на грудях — кучеряву, сніжно-білу, сиву вовну:

— Одному розумнику спала на думку ідея цих самих маячків, а десяток інших розумників зуміло реалізувати цю ідею… Що з того? Погодься, Диме, це лише поворот долі, такий собі фінт, яким вона примудрилася нас перехитрити. За ці п’ятдесят років ми зледащіли і подуріли, а вовки — навпаки. Серед вовків вижили найсильніші, а серед нас — як Бог дав… От я, наприклад, старий козел, — хазяїн усміхнувся. — Проте, кінець світу відміняється, Диме. Навпаки — усе повернеться на круги своя. Ми будемо як і раніше радіти життю, хіба що життя це стане трішечки коротше… Зрештою виграють не ті, хто втече від вовків у пустелю і здохне там від голоду, а ті, хто втече на контрольовані вовками території — і розгулюватиме там під сонцем. Не вічно, звичайно, але цілком достатньо часу… І зовсім не мало, тому що після першого прориву вовки ще довго будуть ситі. Ось так, Димку; а якщо ти прийшов для того, щоб розпитати мене про рови, отрути, самостріли і всіляку іншу нісенітницю — ти прийшов не за адресою.

Дим торкнув пальцем важку прикрасу над квадратним віконцем. Прикраса відповіла низьким мелодійним дзенькотом — це металева крапля, що вільно висіла у повітрі, вдарилася об круглий узорчатий обід.

— Я хотів запитати, — повільно почав Дим, — хотів запитати, чому перестали працювати маячки.

— Дурниці… Ти хотів запитати, чим вовки харчувалися всі ці роки, коли їхня природна їжа раптом стала недоступною… По-перше, навіть у найспокійніші часи на заставах було повно нещасних випадків. То блискавкою щоглу зіб’є, то вітром знесе, то просто молодий дурник зіб’ється зі шляху і вийде на неконтрольовану маячками територію… Вибач.

Дим помовчав.

Ні, не варто вибачатися. Він звик. Він напам’ять знає статистику цих випадкових жертв. Без випадковостей на кордоні не можна, отже, без жертв — теж. Набравши пригорщу вугілля, треба бути готовим до опіку; нехай пропалиться рукавичка, щоб рука залишилася цілою. Ви — наші прикордонники, ви — рукавичка Цивілізації…

Він зробив над собою зусилля. Знову торкнув пальцем прикрасу з жовтого металу:

— Я хотів запитати, чому перестали працювати…

— …А по-друге, думаю, вовки своїх теж жерли. І поступово зжерли всіх, хто надто вже боявся маячків. А ті, хто не боявся — незначний спочатку відсоток! — розплодилися і прийшли до нас. Салату хочеш?

І старий поставив перед Димом кошик, по вінця заповнений вологими зеленими листками.

Дим заперечливо похитав головою. Його співрозмовник смачно захрумтів зеленню; Дим терпляче дивився, як він їсть.

— Що кажуть у Високому Домі? — запитав старий, не перестаючи жувати.

— Мобілізація. Всі на боротьбу з вовками. Поновлять частоколи навколо селищ, нароблять нових самострілів…

Старий фиркнув. Дістав з кошика новий пучок листків:

— Боротися з вовками — абсолютне безглузд-дя! Ну, замкнуться за частоколом. Ну, досидять до голодних спазмів, ну, вийдуть у поле зі смолоскипами. Ну, підпалять кілька разів степ… Уся річ у тім, що ми природні жертви для вовків, ми повноправні учасники цього харчового ланцюжка, а проти природи не попреш… Ти коли-небудь стояв перед вовком? Я — стояв… Не дивно, що хлопець, натренований попадати в мішень десять разів з десяти, побачивши вовка, обов’язково промахнеться. Чи кине смолоскип… Це над нами. Це в крові.

Дим мовчав.

— Але не все так погано, — сказав старий, не перестаючи рухати щелепами. — Вовки не вбивають просто так — тільки, щоб поїсти. А з’їсти усіх у них просто фізично не вийде — шлунок-то не гумовий… І от, здавалося б, живи в злагоді з природою, гуляй спокійно і не думай про майбутнє — рано чи пізно, а вмирати таки доведеться… Але ні. Цивілізація в небезпеці, давайте зробимо ще самострілів, — старий фиркнув знову, з рота в нього вилетіло кілька маленьких зелених клаптиків.

— Якби наші предки так міркували — ніколи б не додумалися до маячків, — сказав Дим, струшуючи з рукава недожований салатний лист.

— А толку? — старий анітрохи не зніяковів і ні на секунду не перестав жувати. — А що вартують вони тепер, ці маячки, сказати — чи сам розумієш?

Дим мовчав. Під вікнами посилювався галас — шанувальники Діви Донни поверталися з концерту. Удари бубна і ритмічне гудіння дудок перемежовувалися речівками: «Якщо з нами не гуляєш — дарма час ти витрачаєш. Якщо з нами не співаєш — нащо в світі проживаєш…»

— Ми залишаємося отарою, — гидливо повідомив старий.

— Ми ріка, — повільно сказав Дим. — Ріка тече руслом, не прислухаючись до писку окремих краплинок… По-моєму, це правильно.

Старий хіхікнув:

— Дивні слова… Чи думав я, беручи на поруки антигромадського шмаркача, якого збиралися вигнати світ за очі за провокуючу поведінку… Чи думав я, що через двадцять із хвостиком років цей шмаркач стане пишномовно висловлюватись на захист рідної отари…

Дим знизав плечима. Утретє легенько торкнувся до дзвінкої дрібнички.

— Бачу, — сказав старий зненацька холодно і жорстко. — Ось справжнє питання, з яким ти прийшов. І ти правильно його порушуєш, і це робить честь твоїй кмітливості.

— Це справжня річ, — сказав Дим, розглядаючи мідні візерунки на круглій прикрасі.

— Це дзвіночок, — повідомив старий з дивним виразом. — Дзвіночок. Так, це справжня річ. Це ЇХНЯ річ.

— Скажи, — Дим зважився, і голос у нього відразу сів. — Ти знаєш когось, хто зустрічався… хто ходив на ЇХНЮ територію — і повернувся?

Старий помовчав. Облизав губи:

— У Високому Домі знають, що ти пішов до мене?

— Мене ніхто не підсилав, — сказав Дим тихо. — Я прийшов тому, що мені так захотілося.

— Тобі захотілося жити, — дратівливо сказав старий. — Жити — і не змінюватися… Заради цього ти готовий просити допомоги в Хазяїв, — голос його крижанів. — Вовки… чесні, вовки — просто хочуть їсти, як і ми… Якби шпинат, що ми жеремо, умів говорити — він би теж заблагав…

— Ти знаєш когось, хто ходив на ЇХНЮ територію і повернувся? — терпляче повторив Дим.

— Що може бути гірше, ніж жити, як тварини? — гаркнув старий, і дитяча метушня за ширмами перетворилася на гробову тишу. — Сказати тобі, що може бути гірше?

Він замовк. Витримав паузу, вп’явшись у Дима круглими карими очима