Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Після такої суворої відповіді Різольті заткався, і Паровоз про це анітрохи не шкодував. Чому деякі сприймають його слова, як одкровення собаки, який заговорив? І це білі, які, по ідеї, за найбільш горилоподібною зовнішністю зобов’язані вміти бачити суть.

До кінця відведеної на допит години залишалося ще двадцять хвилин.

— Що би ви хотіли знати? — тихо поцікавився Різольті.

Бер не мав ніяких ілюзій: навряд чи затятий сектант розклеїться настільки, щоб виказати своїх соратників. Тому Паровоз запитав його про те, що давно його цікавило:

— Навіщо ви це робите? Завжди хотів про це запитати.

Різольті криво посміхнувся:

— Вам цього не зрозуміти.

— А ви мене випробуйте.

— Уявіть собі світ, в якому Потойбічне не отруює людям життя. Світ, нехай без магії, але зате простий і зрозумілий, такий, в якому можна без страху гуляти під місяцем і входити в темні кімнати, спати без того, щоби оточувати себе захисним периметром…

Бер задумався. Запропонована Чудесником реальність вимальовувалася в його голові досить чітко.

— І чому ви вирішили, що такий світ буде чимось відрізнятися від цього? До речі, якщо суспільство втратить необхідність забезпечувати громадян житлом, міста наповняться волоцюгами і нічними бандитами. Навряд чи ви зможете спокійно гуляти під місяцем так чи інакше.

— Ви не розумієте…

— Все я розумію! Така людська натура, вона від зникнення магії не зміниться. Чи людей у вашій казці не передбачається?

Чудесник не відповів.

— Добре. — Паровоз ляснув долонею по коліну (ситуацію з підвалом можна було толкувати, як привід закінчити цю комедію нафіг). — Радує, що виясняти, який світ кращий, нам не доведеться. З сектою покінчено!

— Ви помиляєтеся, — ледь чутно проказав сектант, і Бер перетворився на слух. — Вам вдалося розгромити послідовників Посвяченого Хаіно, але далеко не всі поділяли його погляди. Є Посвячені, які відмовилися складати клятву вірності його справі, в роботі нашої організації вони участі не брали.

— Де? Скільки їх? — хрипко перепитав Бер.

— Я не знаю, — спокійно відповів Чудесник. — Мені відомо лише, що троє з них живуть за межами Інгерніки, так що дотягнутися до них у вас не вийде. Братство буде жити!

Сектант подивився на Бера зі стриманим торжеством, у скроні капітана знову запульсувала крижана голка. Паровоз уявив собі останні двадцять років, які повторюються знову і знову: несправжній спокій, марне борсання і неповна перемога. Дивлячись в очі Чудесника, він дозволив собі побачити таке майбутнє, усвідомити його і… він посміхнувся.

— Ну, цього разу вас встигли зупинити до того, як ви встигли серйозно комусь зашкодити. Хоча навряд чи ваш Хаіно наслідує приклад Саларіса і прийме отруту. А на той випадок, якщо у вас є якісь там ілюзії, запам’ятайте: ми теж не збираємося нікуди зникати.

Філософ-сектант сердито стиснув губи.

Сказане Різольті було єдиним цінним фактом, який добув Бер за весь час спілкування з в’язнями. Логічно, що і заплатив він за цей факт дорожче за все. Окреслена Чудесниками картина раз за разом поверталася в його думки, але цим Паровоз особливо не турбувався — він знав про здатність деяких емпатів пропихати в свідомість людей нав’язливі ідеї. Це як нежить — само пройде.

«Є речі, на які можна вплинути, а є стихія. Картатися тим, що або буде, або не буде — не наш шлях. Хіба я не роблю все, що можна? Ну, так нехай буде все так, як буде! Сил нема, дістали вже…»

За дивним збігом обставин головний винуватець страждань капітана знаходився за пару кілометрів від нього. На лавиці в привокзальному сквері сидів старий, зовсім не подібний на свої недавні портрети. Безліч прожитих років наче скористалися хвилинним потрясінням і наздогнали мага: його обличчя пробороздили глибокі зморшки, вицвілі очі підсліпувато мружилися, тонкі, майже прозорі зап’ястя помітно тремтіли. Поряд з ним на край лавиці спиралася зручно вигнута палиця — незвичний, але абсолютно необхідний предмет.

Від вокзалу підійшло двоє молодих людей, в яких важко було на перший погляд упізнати білих — надто рішуча хода, надто енергійні рухи. Але як тільки вони побачили старого, їх поведінка одразу помінялася: один-в-один двоє турботливих родичів, які прийшли провести патріарха. Жандарм, який бродив між лавицями, їх аніскільки не турбував.

— Є три квитки на прохідний потяг, правда, в різних вагонах. Остін пропонує купити їх перед самим від’їздом.

Старий кивнув.

— Добре, але квиток буде лише один. Тут ми попрощаємося.

— Чому!? — молоді люди не могли приховати потрясіння.

— Я… припустився помилок. Мій розум втратив ясність, а відчуття — гостроту. Прийшов час передати справу в руки молодих. Це ваш світ, ви народилися в ньому і ви теж відповідальні за його майбутнє. Справа Світла і Справедливості ляже тепер на ваші плечі.

— А як же ви, Вчителю?!

— Я не повинен привертати до вас уваги. Всіх, хто спілкувався зі мною за минулий рік, зараз або схопили, або переслідують. Ми не повинні ризикувати останніми силами. Не треба непокоїтися, Остіне, я зможу про себе потурбуватися. Можливо, коли шум вляжеться, у мене вийде повернутися, але найближчим часом вам доведеться розраховувати лише на себе.

Молоді люди виглядали печально і трохи ображено.

— Ну-ну! Хіба це не найважливіше досягнення вчителя — підготувати собі заміну? Пам’ятайте, люди, як і раніше, залежать від вас. Перший час вам доведеться бути дуже обережними.

Через півгодини родичі посадили на потяг старезного діда, єдиним багажем якого була шкіряна скринька, встановлена на дерев’яний візочок. Трудяга-паровоз почав шлях із зими в літо, і, по мірі того, як зелені за вікном вагону додавалося, тупа втома залишала білого. До нього поверталася Сила, повільно, але поверталася.