Ерагон - Крістофер Паоліні
— А може, побачене так його налякало, що він не хоче про це навіть говорити? — припустила Елейн. — Згадай, у якому стані він був.
— Це все одно не пояснює того, як він зумів дотягти сюди Герроу, не залишивши жодних слідів.
«Сапфіра мала рацію, — подумав Ерагон. — Час забиратися звідси. Там, де багато людей, там багато запитань. І рано чи пізно вони про все дізнаються». І хлопець рушив далі, завмираючи, коли підлога починала порипувати під ногами.
Вулиці були порожні, мало хто прокидався так рано. Ерагон на хвилину спинився, аби зібратися з думками. «Кінь мені не потрібен, — думав він, — Сапфіра буде моїм скакуном, але слід подбати про сідло. Вона полюватиме за двох, тож харчами теж можна не перейматися, хоч зараз і не завадило б попоїсти. А інші потрібні речі я знайду на згарищі ферми».
І юнак попрямував до Гедрікової майстерні, що лежала на околиці Карвахола. Від тамтешнього смороду нудило, але він, не спиняючись, пройшов до клуні, де зберігались оброблені шкури. Під стелею висів заготовлений матеріал. Ерагон узяв собі три великі бичачі шкури. Почуваючись трохи ніяково через цю крадіжку, він подумки пообіцяв собі перегодом повернути борг. Хлопець згорнув свою ношу й подався до невеличкого гаю неподалік села. Там він сховав шкури між гіллям і повернувся до Карвахола.
«Тепер харчі», — нагадав собі Ерагон. Спочатку він пішов до таверни, збираючись дістати їх там, але несподівано зупинився, зловтішно посміхнувся й рушив у протилежний бік. Якщо вже красти, то краще в Слоуна. І юнак прослизнув до будинку м’ясника. Вхідні двері там завжди були зачинені на засув, але на чорному ході на заваді Ерагону став лише тонкий ланцюжок, який він розірвав без жодних зусиль. У будинку було темно. Скрадаючись навпомацки, хлопець, нарешті, натрапив на складені в купу шматки м’яса, загорнуті в тканину. Він запхав під сорочку все, що тільки міг забрати, і вислизнув на вулицю, не забувши причинити за собою двері.
Та раптом якась жінка здалеку гукнула його на ім’я. Притискаючи м’ясо, Ерагон щодуху чкурнув за ріг будинку. І тут-таки, майже поруч із ним, пройшов, не помітивши втікача, Хорст.
Щойно він зник за рогом, як парубок кинувся навтьоки. Ноги йому аж горіли від болю, коли він біг до гаю. Прослизнувши між стовбурами дерев, Ерагон озирнувся, аби пересвідчитись, що його не переслідують. Але все було тихо. Заспокоєний, він перевів подих і вже хотів був схилитися до гілляччя по шкури.
— Ти кудись зібрався? — наче грім серед ясного неба пролунало в нього над головою.
Ерагон рвучко озирнувся. Просто перед хлопцем стояв насуплений Бром. На його голові було видно чималу рану. На поясі Брома висів короткий меч у піхвах, а в руках старий тримав крадені шкури.
Очі в Ерагона аж звузилися від люті. Як це його вистежили? Адже досі все було гаразд. Він міг заприсягтися, що за ним ніхто не стежив.
— Віддайте, — твердо сказав юнак.
— Навіщо? Аби ти міг утекти ще до того, як Герроу поховають? — із докором спитав старий.
— Це вас не обходить! — стояв на своєму нарубок. — Чому ви за мною стежили?
— Та я й не стежив, — буркнув Бром. — Я просто чекав на тебе. То куди ж ти зібрався?
— Нікуди! — гукнув Ерагон і вихопив шкури з рук старого.
— Гадаю, тобі вистачить м’яса для дракона, — несподівано сказав той.
— Про що це ви? — спохмурнів юнак.
— Не треба мене дурити. — Бром схрестив руки на грудях. — Бо я знаю, звідки в тебе та мітка.
Це гедвей ігназія, або сяюча долоня. Адже ж ти торкався новонародженого дракона? А ще я знаю, для чого ти приходив до мене зі своїми питаннями. Нарешті, я знаю, що вершники повернулися.
Ерагон випустив із рук шкури та м’ясо. «Отже, це сталося, — промайнуло в нього в голові. — Тож треба мерщій тікати! Хоча з такими ногами далеко не втечеш. А ось якщо…» Парубок трохи повагався, а потім подумки гукнув:
«Сапфіро!»
Пройшло кілька довгих хвилин, доки вона нарешті відгукнулась.
«Нас викрили! Ти мені зараз же потрібна!» — закричав хлопець, пославши в уяві картинку місцевості, де перебував, і дракон негайно вирушив у політ. Тепер залишалося розібратись із Бромом.
— Як ви про все це дізналися? — глухо спитав парубок.
Бром глянув кудись у далечінь і беззвучно поворушив губами. Нарешті він сказав:
— Було багато підказок, тож мені залишалося тільки правильно їх розтлумачити. Будь-хто з моїм досвідом зробив би те саме. Скажи, а як твій дракон?
— З ним усе гаразд, — озвався Ерагон. — Нас не було на фермі, коли з’явилися чужинці.
— Авжеж;, про це свідчать твої ноги. То ви з ним літали?
«Як же все-таки Бром дізнався? — не міг збагнути юнак. — Може, це чужинці примусили його допомагати їм? Може, вони хочуть з’ясувати через нього, куди я збираюсь, аби влаштувати мені пастку. І де ж це забарилася Сапфіра?» Він знову покликав дракона, відчуваючи, що той кружляє десь неподалік.
«Я тут, — озвалася Сапфіра, — я вас бачу».
«То що ж тебе там тримає?»
«Різня біля Дору Ареба».
«Що?! — вигукнув юнак».
— Я говорив із нею, — посміхнувся Бром. — І вона погодилася покружляти над нами, доки ми з тобою все не з’ясуємо. Як бачиш, тобі не вдасться уникнути відповідей на мої запитання. То куди ти зібрався?
Ерагон потер скроні. «Як це Бром міг говорити із Сапфірою?» — стугоніло в його голові. Думки плуталися, серце калатало, але, усе добре зваживши, юнак таки вирішив дещо розповісти старому.
— Я хотів знайти якесь безпечне місце, — озвався він нарешті. — І там зачекати, доки не загояться рани.
— А потім?
Парубок більше не міг витримати цього допиту. У нього паморочилося в голові, усе довкола здавалося плитким і розмитим. Він хотів прямо зараз розповісти кому-небудь про події останніх місяців. А згадка про те, що його таємниця коштувала Герроу життя, ще дужче краяла серце. Нарешті, Ерагон здався й тремтячим голосом відповів:
— Я збирався йти за чужинцями, щоб вистежити їх і вбити.
— Серйозне рішення для юнака, — недбало відповів Бром, так, ніби якраз ця фраза була найбільш підходящим виходом із ситуації. — Звісно, це велика мета, яку тобі під силу досягти, але мені
