Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— З точки зору потомства, — зауважив Регіс, — не дуже етичним є починати писання уже тепер, про запас. Потомство за такою назвою має право очікувати твір, і справді написаний із перспективи півстоліття особою, яка насправді має півсотні років знання і досвіду…
— Хтось, чий досвід нараховує півсотні років, — рішуче обірвав його Любисток, — мусить природним чином бути спорохнілим сімдесятирічним дідуганом із мозком, зміненим бідою склерозу. Такому треба на веранді сидіти й на вітер пердіти, а не мемуари диктувати, бо то людям на сміх. Я тієї помилки не зроблю, напишу свої спогади раніше, у повноті творчих сил. Пізніше, перед самим виданням, введу лише косметичні правки.
— То має свої переваги, — Ґеральт помасажував і обережно зігнув коліно, що боліло. — Особливо для нас. Бо хоча ми, безумовно, фігуруємо у його творі й хоча він, без сумніву, сухої нитки від нас не залишив, за півстоліття не буде у тому для нас уже великої різниці.
— Та скільки то — півстоліття? — усміхнувся вампір. — Хвилинка, мить летюча… Ага, Любистку, маленьке зауваження: «Півстоліття поезії» звучить, як на мене, краще, ніж «П’ятдесят років».
— Не заперечуватиму. — Трубадур схилився над листком і пошкрябав по ньому олівцем. — Дякую, Регісе. Нарешті щось конструктивне. Хтось іще має якісь зауваження?
— Я маю, — відізвалася несподівано Мільва, виставляючи голову з-під попони. — Шо баньки витрішшаєте? Шо я неграмотна? Але ж і не дурна! Ми тута у поході, йдемо Цірі на підмогу, зі зброєю в руках ворожою землею ідемо. Може так бути, шо у ворожі лапи ота Любисткова писанина потрапить. А ми ж знаємо віршомаза, не секрет, шо він базіка, пліткар і балабол. Тож нехай уважно ставиться до того, про шо він там калякає. Аби нас через ті каляки часом не повісили.
— Перебираєш, Мільво, — лагідно сказав вампір.
— Причому сильно, — заявив Любисток.
— Та й мені так здається, — додав безтурботно Кагір. — Не знаю, як воно є у нордлінгів, але в Імперії володіння рукописом не вважається за crimen[11], а письменницька діяльність не підлягає покаранню.
Ґеральт покосився на нього і з тріском зламав патика, що ним бавився.
— Але у містах, здобутих цією культурною нацією, бібліотеки підлягають пусканню за димом, — сказав без претензії, але емоційно. — Але ж менше про це. Маріє, мені також здається, що ти перебираєш. Писанина Любистка не має, як завжди, жодного значення. І для нашої безпеки у тому числі.
— Ага, як же! — вперлася лучниця, сідаючи. — Я вже своє відаю! Мій вітчим, як королівські комірники перепис людства у нас робили, взяв ноги у руки, у хашші завіявся і два тижні там сидів, носа не виставляючи. Де пергамент, там jurament[12], звик він казати, а хто сьогодні чорнилами записаний, той завтра колесом ламаний. І правим він, хош паршивець з нього був, шо ого-го! Думаю, шо у пеклі він, сучий син, смажиться!
Мільва відкинула ковдру й присіла до вогню, вирвана вже зі сну остаточно. Схоже, подумав Ґеральт, зачинається ще одна довга нічна бесіда.
— Не любила ти свого вітчима, відчуваю я, — зауважив Любисток за хвилину мовчання.
— Нє любила. — Мільва ледь чутно заскреготіла зубами. — Бо паршивець він був. Як матуся нє бачила, то підкрадався та лапи розпускав. Шо казала я, він нє слухав, тож я, врешті не стримавшись, граблями до нього промовила, а коли впав він, то ше я його раз-інший копнула, у ребра й в слабину. Два дні він тоді лежав, кров’ю плював… А я з дому в світ дунула геть, нє чекаючи, як він вилікується. Потім слухи до мене дійшли, шо помер, а матуся моя — скоро за ним… Гей, Любистку! Ти те записуєш? Ані смій! Ані смій, чуєш, шо я тобі кажу?
* * *
Дивним було, що мандрувала з нами Мільва, дивовижним був факт, що супроводжував нас вампір. І все ж найдивнішими — й цілком незрозумілими — були мотиви Кагіра, який раптом із ворога став якщо не другом, то союзником. Юнак довів те у Битві-на-Мосту, без вагання ставши з мечем у руках поряд із відьмаком проти своїх земляків. Учинком тим він заслужив нашу симпатію й остаточно розвіяв наші підозри. Пишучи «наші», я маю на увазі себе, вампіра й лучницю. Бо Ґеральт, хоча й бився пліч-о-пліч із Кагіром, хоча й заглядав біля нього в очі смерті, й надалі був до нільфгардця недовірливим і симпатією його не дарував. Свої підозри, щоправда, намагався він приховувати, але ж був — я вже про те згадував — особою простою, наче держак списа, удавати не вмів і антипатія вилазила з нього на кожному кроці наче вугор із дірявого садка.
Причина була очевидною, і була нею Цірі.
Доля так склалася, що був я на острові Танедд під час липневої новини, коли дійшло до кривавої розправи між чародіями, вірними королям, і зрадниками, підбуреними Нільфгардом. Зрадцям допомагали білки, бунтівні ельфи — і Кагір, син Келлаха. Кагір був на Танедді, послано його було туди зі спеціальною місією — мав упіймати й вивезти Цірі. Боронячись, Цірі його поранила — Кагір має на лівій руці шрам, при вигляді якого завжди стає мені сухо у роті. Боліти те мусило диявольськи, а два пальці в нього й досі не згинаються.
А після того всього це ж ми його й урятували, над Стрічкою, коли його власні земляки везли у путах на жорстоку страту. За що, питаю, за які провини хотіли його стратити? Чи тільки за поразку на Танедді? Кагір маломовний, але я маю чутливі вуха навіть на півслівця. Хлоп іще й тридцяти не має, а виглядає, начебто був у нільфгардській армії офіцером високого рівня. Оскільки загальною мовою володіє він бездоганно, а це у нільфгардців нечасто буває, підозрюю, що я знаю, у якому роду війська Кагір служив і чому так швидко ріс у званнях. І чому йому доручили таку дивну місію. До того ж — закордонну.
Бо це ж саме Кагір був тим, хто вже раз намагався викрасти Цірі. Близько чотирьох років тому, під час різанини у Цінтрі. Тоді вперше дало про себе знати призначення, що керує долею цієї дівчини.
Випадок призвів до того, що я про те розмовляв із Ґеральтом.
