Буря Мечів - Джордж Мартін
«Ніхто не зможе мене врятувати, крім мого Флоріяна». Сер Донтос пообіцяв, що допоможе їй утекти, та тільки в ніч весілля Джофрі. Все вже готово, запевнив Сансу її дорогий лицар, принижений до блазня; але доти доведеться потерпіти, рахуючи дні.
«І повечеряти з моєю заміною».
Можливо, вона несправедлива до Марджері. Можливо, запрошення — не більш як вияв симпатії, проста люб’язність. Можливо, це лише вечеря. Але тут — Червона фортеця, тут — Королівський Причал, тут — двір короля Джофрі Першого Баратеона, і якщо чогось Санса Старк тут і навчилася, то це нікому не довіряти.
Та все одно прийняти запрошення доведеться. Бо тепер вона — ніхто, списана дочка зрадника й поганьблена сестра лорда-заколотника. І навряд чи може відмовити майбутній королеві Джофрі.
«Був би тут Гончак!» У ніч битви Сандор Кліган прийшов до неї у спальню — хотів забрати її з міста, але Санса відмовилася. Іноді, лежачи без сну вночі, вона міркувала, чи мудро вчинила. У кедровій скрині попід літніми шовковими сукнями вона заховала його заплямований білий плащ. Навіть не могла пояснити, навіщо зберігає його. Казали, що Гончак виявився боягузом: у розпал битви він так напився, що його людей довелося очолити Куцю. Але Санса його розуміла. Вона знала таємницю його попеченого обличчя. Він боявся тільки вогню. А тої ночі від дикополум’я палала ціла ріка, наповнюючи повітря зеленим вогнем. Сансі було страшно навіть у замку. А за його мурами... вона й уявити не могла.
Зітхнувши, вона дістала перо й чорнило і відписала Марджері люб’язною згодою.
Коли настав призначений вечір, по неї прийшов інший побратим королівської варти — він відрізнявся від Сандора Клігана, як... ну, як квітка від пса. Коли Санса побачила в себе на порозі сера Лораса Тайрела, в неї частіше закалатало серце. Оце вперше відтоді, як він повернувся на Королівський Причал на чолі передового загону свого батька, вона бачила його так близько. На мить вона розгубилася, не знаючи, що сказати.
— Пане Лорасе,— нарешті вичавила вона,— ви... маєте чарівний вигляд.
Він обдарував її спантеличеною усмішкою.
— Міледі надто добра. І до того ж вродлива. Сестра з нетерпінням жде вас.
— Я не могла дочекатися цієї вечері.
— І Марджері теж, і леді-бабуся теж,— узявши Сансу під руку, він повів її до сходів.
— Ваша бабуся? — Сансі нелегко було водночас іти, розмовляти й думати, в той час як її торкався сер Лорас. Крізь шовк вона відчувала тепло його долоні.
— Леді Оленна. Вона також з вами вечерятиме.
— О,— зронила Санса. «Я говорю до нього, він мене торкається, тримає мене під руку й торкається мене».— Королева колючок, так її прозивають. Правда?
— Правда,— розсміявся сер Лорас. У нього дуже теплий сміх, подумалося їй, а він провадив: — Але краще не згадувати цього прізвиська в її присутності, бо ще вколетеся.
Санса почервоніла. Навіть дурень розуміє, що жодна жінка не радітиме прізвиську «королева колючок». «Можливо, я і справді така дурепа, як про мене каже Серсі Ланістер». У розпачі вона міркувала, чого б такого сказати йому розумного й милого, але голова не працювала. Санса мало не бовкнула, який він вродливий, аж тут згадала, що вже казала це.
А він і був вродливий. Він, здавалося, підріс відтоді, як вона вперше з ним познайомилася, але й досі був гнучкий і граційний, а ще Санса в житті не бачила хлопця з такими чудовими очима. Але він уже й не хлопець, а чоловік, лицар королівської варти. Сансі подумалося, що він має навіть кращий вигляд у білому, ніж у зелених і золотих барвах дому Тайрелів. Єдиною кольоровою плямою в нього на одязі була брошка, на яку застібався плащ: ружа Небосаду зі щирого жовтого золота в обрамленні витонченого зеленого нефритового листя.
Сер Балон Свон притримав для гостей двері до Мейгорової тверджі. Він також був весь у білому, тільки вдягнений і наполовину не так гарно, як сер Лорас. Поза ровом, захищеним частоколом, тренувалися з мечами та щитами дві дюжини вояків. Оскільки в замку стало так завізно, зовнішній двір віддали для гостей, які наставили тут своїх наметів і шатер, а для тренувань лишилися тільки невеличкі внутрішні двори. Одного з близнюків Редвинів тіснив сер Толад, на чиєму щиті красувалися очі. Опецькуватий сер Кенос Кайський, який, піднімаючи меча, щоразу чахкав і пахкав, здавалося, непогано тримався проти Озні Кетлблека, а от брат Озні сер Осфрид люто розправлявся з жаболицим зброєносцем Моросом Слінтом. Нехай мечі й затуплені, але до завтра Слінт рясно розцвіте синцями. Санса здригалася, просто дивлячись на це. Не встигли ще поховати полеглих у попередній битві, як уже готуються до наступної.
В кінці двору рослявий лицар з парою золотих руж на щиті відбивався від трьох суперників. Просто на очах він різонув одного вздовж по голові, вибиваючи з нього дух.
— Це ваш брат? — запитала Санса.
— Так, міледі,— мовив сер Лорас.— Гарлан часто тренується одразу з трьома суперниками, ба й з чотирма. В битві рідко коли б’єшся сам на сам, каже він, тож він воліє бути готовий.
— Він, певно, дуже хоробрий.
— Він — видатний лицар,— озвався сер Лорас.— Якщо по правді, мечем володіє краще за мене, а от я вправніший зі списом.
— Я пригадую,— сказала Санса.— І ви чудово тримаєтеся верхи, сер.
— Це так люб’язно з боку міледі! Коли вона бачила, як я їжджу верхи?
— На правициному турнірі, ви не пам’ятаєте? Ви були на білому рисаку, а на латах у вас сплелися сотні різних квітів. Ви подарували мені троянду. Червону троянду. Того дня іншим дівчатам ви кидали білі троянди,— розповідаючи це, Санса червоніла.— Ви сказали, що жодна перемога не зрівняється з моєю красою.
Сер Лорас скромно усміхнувся.
— Я тільки озвучив істину, видну будь-кому, хто має очі.
«Він не пам’ятає,— здивовано збагнула Санса.—
