Принцеса і королева, або Чорні та Зелені - Джордж Мартін
Але пагорба Раеніс Джофрі не дістався. Злетівши у повітря, Сиракс вигнулася і скрутилася під ним, щосили прагнучи позбутися незнайомого вершника. А знизу вже летіли камені, списи та стріли з рук бунтівників, дедалі розпалюючи лють дракониці. Досягнувши висоти у тридцять сажнів над Блошиним Подолом, принц Джофрі не втримався на драконовій спині й зірвався на землю.
Падіння принца добігло страшного кінця коло перехрестя, де сходилося разом п’ять провулків. Спершу малий звалився на крутий дах, а тоді прокотився ще шість сажнів униз посеред граду побитої черепиці. Розповідають, що при падінні він зламав собі хребта, і що навколо нього дощем падали гострі, наче ножі, черепичні друзки, і що власний меч принца не втримався у нього в руці, а встромився йому ж у живіт. А ще у Блошиному Подолі досі переказують про доньку свічаря на ймення Вільшанка, яка тримала понівеченого принца у обіймах і намагалася втамувати його муки аж до смерті. Втім, у тих переказах годі шукати й сліду правди. Начебто Джофрі з останнім своїм подихом прошепотів «Матінко ясна, пробачте мені»… і відтоді не згасають суперечки, чи звертався він до своєї матері-королеви, а чи молився до Вишньої Матері у небесах.
Так загинув Джофрі Веларіон, принц Дракон-Каменя, спадкоємець Залізного Престолу, останній з синів королеви Раеніри від Лаенора Веларіона… або ж останній з її байстрюків від пана Гарвіна Моца — залежно від того, чию правду обирати.
А тим часом ще не припинилося кровопролиття у провулках Блошиного Подолу, як у Драконосхроні на пагорбі Раеніс вже починалася нова битва.
Грибочок не збрехав: юрмище голодних щурів справді здатне звалити хоч бика, хоч лева, хоч ведмедя, аби їх зібралося достатнє число. Адже скільки б не убив лев чи ведмідь, замість мертвих постають нові. Вони кусають ноги великого звіра, чіпляються йому до черева, збігають спиною. Саме так і сталося тієї ночі, от тільки щури в людській подобі мали при собі списи, сокири, шпичасті буздугани та з півсотні інших різновидів зброї, серед яких траплялися і довгі луки, і арбалети.
Золотокирейники з Драконової брами, покірні наказові королеви, виступили з казарм на захист пагорбу, проте виявилися неспроможні відрізати натовп і відступили. А гінці, надіслані до Старої брами, навіть не дісталися місця. Драконосхрон мав власну залогу сторожі, але надто нечисленну. Коли натовп нарешті пробився крізь двері або вдерся крізь вікна, її подолали й вирізали до останньої людини.
Велетенські головні ворота, оббиті спижем та залізом, були надто міцні для юрби, але будівля мала ще два десятки менших входів та виходів. Вірогідно, нападники хотіли застукати драконів уві сні, але ж самі й зчинили гармидер, який унеможливив їхній намір. Ті, хто дожив, щоб розповісти нам про події тієї ночі, казали про вереск та галас, про сморід крові, тріск дубових дверей під ударами грубих стіноламів та незліченних сокир.
«Рідко бувало, щоб стільки людей зразу і так охоче поспішало до свого поховального вогнища» — пізніше напише великий маестер Мункун, — «але ж натовпом тоді заволоділо шалене, раніше не бачене безумство».
У Драконосхроні мешкало чотири дракони. До часу, коли перші нападники вискочили на пісок драконового поля посередині схрону, всі четверо прокинулися і розбурхали свою лють.
Жодні два літописи не погоджуються між собою, скільки саме чоловіків та жінок полягло тієї ночі під великою банею Драконосхрону: може, дві сотні, може, дві тисячі, а може, й більше. Мабуть, цього нам вже не судилося взнати. На кожного загиблого ще десятеро отримало тяжкі опіки, але зуміло вижити. Спіймані у пастку в схроні, оточені стінами та дахом, скуті важкими ланцюгами, дракони не могли ані полетіти геть, ані задіяти крила, щоб уникнути нападу і вдарити у відповідь. Вони мусили боротися рогами, пазурами та зубами, викручуючись на всі боки, наче бійцівські бики у щурячих ямах Блошиного Подолу… наче бики, які уміли дихати вогнем. Скоро Драконосхрон перетворився на вогняне пекло, де крізь дим з вереском пробиралися палаючі люди, а з їхніх чорних кісток відвалювалася плоть. Але на місце кожного загиблого ставало ще десятеро, і ті десятеро волали невпинно, що дракони мусять померти. І один за одним дракони помирали.
Першою знайшла свою долю Шрикос. Дроворуб, відомий як Гоб Рубайло, скочив їй на шию і глибоко занурив сокиру в череп. Шрикос вигнулася і заревла, намагаючись його скинути, але Гоб завдав сім ударів, щосили стиснувши їй шию ногами і при кожному ударі вигукуючи ім’я когось зі святої Седмиці. Сьомий удар на честь Морока став для дракониці останнім — він пробив їй луску разом з кістками і влучив у мозок.
Писано в літописах, що Моргул загинув від руки Палаючого Лицаря — велетня у важкій броні, який ринув на дракона просто крізь полум’я зі списом у руках і кілька разів устромив вістря в око звірові, поки драконів вогонь плавив на ньому сталевого панцира і нищив живу плоть.
Переказують, що Тираксес принца Джофрі відступив до свого лігва і завалив вхід до нього засмаженими трупами відчайдушних драконоборців, які один поперед одного поспішали увірватися досередини. Але ж згадаймо, що кожна з тих рукотворних печер має два виходи: один на пісок драконового поля, а інший — на схил пагорба. Скоро погромники, страшно виючи, вломилися крізь задні двері з мечами, списами та сокирами. Тираксес спробував обернутися, але ланцюги його заплуталися і утворили сталеву сітку; вона скувала рухи дракона і призвела до біди. З півдесятка чоловіків (і одна жінка) пізніше приписували собі честь останнього смертельного удару.
Остання з чотирьох драконів у схроні найдовше не бажала приймати свою долю. Переказують, що Вогнемрія розірвала два зі своїх ланцюгів ще у мить смерті королеви Гелаени, а решту подолала вже при нападі юрби, вирвавши зі стін сталеве пруття. Дракониця без страху пірнула у натовп і заходилася роздирати людей навпіл кігтями та зубами, відривати руки та ноги, а на додачу пихкати навколо нищівним вогнем. Поки юрба намагалася скупчитися навколо неї, вона злетіла у повітря, зробила коло печерою Драконосхрону і знову кинулася на людей згори. Достеменно відомо, що Тираксес, Шрикос та Моргул перед смертю вбили по кілька десятків людей, але так само певно Вогнемрія знищила більше, ніж усі троє разом.
Люди почали сотнями тікати геть від її полум’я… але багато сотень інших — хтозна, п’яних, навіжених чи натхненних священною мужністю Вишнього Воїна — замість відступу кинулися у напад. Навіть під вершиною бані дракони лишалися у межах досяжності стрільців з лука і арбалета. Стріли
