Принцеса і королева, або Чорні та Зелені - Джордж Мартін
Саме тоді, як оповідають нам у переказах, принц Даемон Таргарієн перекинув ногу через сідло і зіскочив з одного дракона на іншого. В руці він тримав Темну Сестру, меч королеви Візеньї. Аемонд Кривий зиркнув угору з жахом і почав хапатися за ланцюги, які тримали його у сідлі. Але Даемон зірвав з небожа шолом і встромив йому меча у сліпе око з такою силою, що вістря вийшло з потилиці молодшого принца. За пів-удару серця по тому дракони впали у озеро, здійнявши, як казали люди, виплеск вищий за Башту Гори-Король.
Ані людина, ані дракон не могли пережити такого удару — про те розповідали рибалки, що бачили все на власні очі. Караксес прожив ще стільки, щоб так-сяк виповзти на суходіл. Випатраний, з відірваним від тіла крилом, паруючи водою з озера, Кривавий Черв знайшов сили витягти себе на берег і померти аж під стінами Гаренголу. Тіло Вхагар опустилося на дно озера, і гаряча кров з розірваної зубами рани на шиї закип’ятила воду навколо місця її останнього спочинку. Коли її знайшли за кілька років по закінченні «Танку драконів», кістки принца Аемонда, вдягнені у броню, ще й доти лишалися прикуті до сідла, а у очниці черепа аж до руків’я стирчала Темна Сестра.
Немає жодних сумнівів, що принц Даемон теж загинув. Рештки його земної плоті не знайшли, бо озеро Боже Око відоме своїми зрадливими течіями та безліччю ненажерливої риби. Співці переповідають, що старий принц пережив падіння, а згодом розшукав свою Кропивку і щасливо прожив з нею решту життя. Та на жаль, правдива історія не схожа на вигадки співців, хай навіть найгарніші.
Нищівний танок драконів над Божим Оком стався двадцять другого дня п’ятого місяця року 130-го по А.З. У день своєї смерті Даемон Таргарієн мав сорок і дев’ять років від народження, а принцові Аемонду нещодавно виповнилося двадцять. Вхагар, найбільша з таргарієнівських драконів після смерті Балеріона Чорного Жаху, налічила на цьому світі сто вісімдесят один земний рік. Того дня пішла з життя остання істота, яка пам’ятала дні Аегона Завойовника. За кілька хвилин по її смерті сонце сіло, і оповитий прокляттями стіл Чорного Гарена поглинула пітьма. Небагато людей бачило ті події на власні очі, й минуло ще чимало часу, перш ніж звістка про останню битву принца Даемона облетіла Семицарство.
XXII. Король-Берег
А у Король-Березі королева Раеніра з кожною новою зрадою дедалі глибше ховалася від світу і людей. Аддам Веларіон, підозрюваний у перевертництві, утік з міста, перш ніж його встигли допитати. Раеніра, наказавши схопити пана Аддама, втратила не лише дракона з вершником, але й Правицю Королеви… до того ж більше як половина війська, що випливло з Дракон-Каменя на захоплення Залізного Престолу, складалася зі служивих людей дому Веларіон. Коли стало відомо, що князь Корліс скніє у підземеллі під Червоним Дитинцем, веларіонівці почали кидати королевину службу сотнями. Хтось тікав до Шевської площі й приєднувався там до посполитого натовпу, що дедалі більшав, інші вислизали крізь потерни або перелазили через мури, сподіваючись знайти шлях назад до Плавня. Але й ті, що лишилися, були вже не варті довіри.
Того самого дня, невдовзі після заходу сонця, Раенірин двір спізнав нове жахіття: Гелаена Таргарієн, сестра, дружина та королева Аегона II, мати його дітей, викинулася з вікна Маегорового Острогу просто на залізні шпички у сухому рові. Смерть прийшла до неї у віці двадцяти і одного року.
А коли спустилася ніч, стогнами Король-Берега, шинками, бурдеями та харчівнями, ба навіть святими септами пішла гуляти чорніша оповідка. Королеву Гелаену вбили — так шепотілися люди — як перед нею вбили її синів. Адже принц Даерон з драконами скоро постане перед брамою, і на тому панування Раеніри дійде кінця. Стара королева, мовляв, рішуче налаштувалася завадити молодшій зведеній сестрі пережити її падіння, а тому надіслала пана Лютора Довгаля схопити Гелаену і безжальною рукою скинути на залізні вістря під вікном. Плітка про вбивство Гелаени хутко розлетілася усім Король-Берегом, і люди миттю в неї повірили. Вже саме це свідчить, як рішуче та одностайно місто налаштувалося проти колись улюбленої ним королеви. Раеніру проклинали, а за Гелаеною побивалися; простолюддя Король-Берега хутко пригадало і жорстоке вбивство принца Джаяхаериса зарізяками Бриндзею та Крівцею.
Принаймні, кінець Гелаени виявився милосердно швидким: одна зі шпичок влучила у горло, і королева померла, не видавши й крику. В мить її смерті на іншому кінці міста, нагорі пагорба Раеніс, дракониця Вогнемрія раптом заревла та сіпнулася у повітря; весь Драконосхрон здригнувся, а два з ланцюгів, що припинали тварину до стін, розірвалися. Коли королеві Алісенті повідомили про смерть дочки, вона роздерла на собі вбрання і проказала найлихіші прокляття на голову своєї суперниці.
Тієї ж ночі весь Король-Берег піднявся на кривавий бунт.
Заворушення почалися у вузьких та звивистих провулках Блошиного Подолу. Чоловіки та жінки кількасотенними хвилями вихлюпували з винних льохів, бійцівських ям та шинків — усі люті, п’яні та налякані. Звідти бунтівники почали розтікатися містом, волаючи про відплату за мертвих принців та їхню вбиту матір. Переверталися вози, громилися крамниці, грабувалися та підпалювалися будинки. На золотокирейників, що намагалися вгамувати безлад, напосілися з усіх боків і жорстоко відлупцювали. Не жаліли вже нікого — ані чесного, ані підлого. Панів та вельмож закидали камінням і сміттям, лицарів витягали з сідел. Пані Дарла Дідин мусила дивитися, як її брата Давоса штрикнули ножем у око, коли той намагався захистити сестру від наруги трьома п’яними стайнярами. Жеглярі, неспроможні повернутися до своїх кораблів, напали на Річкову браму і зчинили там справжню битву з міською вартою. Знадобилося чотири сотні списників під проводом самого пана Лютора Довгаля, щоб розігнати їх. Але до того часу ворота вже рознесли на півсотні шматків. Не менше сотні людей лежало навколо мертвими або при смерті; чверть від них складали золотокирейники.
На Шевській площі звуки бунту чулися звідусіль, від кожного
