Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній
Птаха зачудовано слухає Перуна. Це все якась дивна історія, яку розповідають про геть іншу Птаху, але не про неї. Але чому тоді стільки розгубленості й сум’яття в душі, у серці, в тілі?
— Ти його досі кохаєш, Птахо, так? — Перун дивився на неї сумно і тихо. — Так. І я читаю це у твоєму серці. І не запитуй себе, чи може бути кохання колишнім. Воно просто є або його взагалі нема. Не можна трішки кохати, як не можна трішки бути мамою… Коли ти відродилася, пообіцяв собі: не дозволю тобі більше впасти. Хоч ти і не можеш бути моєю дружиною, на жаль, бо…
Вона різко обірвала його:
— Але чому, Перуне? Бо ти вже одружений, так? Я не знаю, що я до тебе відчуваю. Тобто я теперішня. Але добре знаю, що та колишня Птаха-Перуниця своєму чоловіку Перуну його серце так і не вернула. А її душа теж досі з ним. Чому ти відразу, від мого народження, не став частиною мого життя самостійно, без посередників? Якби ти раніше з’явився, то вже, напевне, не було б ніякого Стриба. Чому?
Він мовчав. Не відводячи від неї очей. Тепло та ласка розливалися в них. Птаха говорила далі:
— Я добре знаю твою теперішню дружину Ладу. Була одним з моїх Учителів. Одним з найкращих Учителів, — швидко виправилася Птаха. — Цікаво, вже тоді вона знала, ким я є для тебе? Якщо так, то дуже гарно це приховувала. Принаймні ніяких ревнощів чи упереджень з її боку на мою адресу. Хоча тоді я була шмаркатим дівчиськом, невмійком самовпевненим, і тільки. А вона… Досконала жінка, в яку до нестями закохувалися всі чоловіки довкола, і безсмертні, і смертні. А у відповідь тільки привітний усміх і жодного жіночого кокетства. Як і личить дружині бога.
— Лада чимсь нагадувала мені тебе, — врешті озвався Перун. — Така сама запальна і разом з тим справедливо-спокійна. І вона стала мені за дружину, за добру дружину. Знаючи, що я ніколи її так не кохатиму, як кохав тебе. Їй здавалося, що для щастя її кохання стане на нас обох. Але цього таки замало. Небо над головою мають тримати двоє, тоді воно точно нікого не розчавить. У нас із Ладою діти. Два сини і красуня-доня. Я люблю своїх дітей і люблю дружину. Але покохати не зможу. Моє серце забрала Перуниця, і воно досі в її руках. Ти засуджуєш мене за Ладу?
Вона не хотіла відповідати, бо не знала відповіді, тому запитала:
— Ти мене не ревнував до Стрибога?
— Ревнував? Та перше моє бажання було — лишити по ньому мокре місце. Прибити цього покидька. Але як подумав, що ти станеш побиватися за ним так само, як я колись за тобою, то… Я б ніколи не зміг зробити тобі боляче, хай мені ліпше болить. Знаєш, а до ревнощів звикаєш, як до фантомного болю, і я за сотню літ притерпівся. Тим паче, що ти поруч з ним видавалася щасливою. Та що там я! І ти йому ще не таке прощала, правда ж? А що потрібно найдужче серцю люблячого чоловіка? Бачити щасливою свою кохану.
— Так. Гарні слова, Перуне. Але… Всі ці неприємності зі Стрибогом почалися тоді, коли я довідалася про Мальву. І я ревнувала, я скаженіла, я готова була його вбити й чекала нагоди помститися. Так-так, я, велика світла, ледве стримувалася, щоб не зробити ще гірше, аніж є. Та куди ще гірше, скажи?
— Але я не розумію, Птахо, до чого ти ведеш? Ти вважаєш мене причетним до цієї історії? — Перун збентежено дивився на жінку.
— Не розумієш? — Птаха сумно хитнула головою. — А знаєш, я досі могла не знати про те, що у Стрибога є дитина від іншої, простої смертної жінки. І далі прощала б своєму коханому «лови вітру», списуючи все на темний бік його душі. Але, на жаль. Так-так, я тепер про це жалію, бо он як усе закрутилося, і чомусь мені здається, що це лишень початок виру. Ех, Перуне, Перуне! Я так розумію, ти хотів разом зі знанням подарувати мені благо правди. «Ось глянь, нещасна, кого ти вибрала?» Так-так, ті, кого ти попросив, мудро і хитро спрямували мене до цього знання. Усе трапилося начебто випадково, звісно. Я, недотепа довірлива, довго вважала, що це Мара через свого синочка Сна спеціально завела мене у світ Сарматок, щоб я допомагала їй врятувати онуку Мальву. З’ясувалося згодом, що Мара тут ні до чого.
— Зачекай, Птахо, люба моя дівчинко! Ти зараз про що? — Перун, не розуміючи, роздивлявся жінку. Він готовий був повірити, що у тої від стресу не все гаразд із головою.
— Як про що? Коли я довідалася і навіть переконалася у постійних тілесних зрадах Стриба, я почувалася не просто зрадженою, а покинутою. І тоді… Мені намарився Сон. Старший син Мари. Він не лише дозволив подорожувати його воротами, вправно скеровуючи мене, а й подарував стожар — стрілу Перуна.
— Що? — обличчя Перуна не просто було здивованим. Бог обімлів від почутого. — Присягаюся Сварогом, Перунице, я про це вперше чую. Стрілу я тобі не дарував.
Птаха уважно роздивлялася Перуна, зазирала в очі, питала в неба. Чоловік говорив правду.
— Кажеш, що Сон тобі відкрив ворота у світ Сарматок і подарував мою стрілу? Не лілейно-синю, а золоту, так?
— Так. Він ще сказав, що той, кому дарується ця стріла, стає правдивим її власником і отримує можливість або вбивати нею, або оживляти. Залежно який колір та стріла собі обере. Ця в моїх руках стала золотистою, — сумно промовляла Птаха. — До того ж він мав не одну стрілу. Їх було багато… Цілий сагайдак, ще й різних розмірів, та всі в сутінках здавалися мені сірими.
— Цікаво-цікаво. Цілий сагайдак, кажеш? А не казав тобі Сон випадково, що ці стріли крадені? А якщо так, то не має значення, якого вона кольору. Взята без дозволу та благословення Перунова стріла стає смертельним вироком для того, кому вона вручається. А якщо на неї накладається прокляття смерті, то нею легко можна вбити того, на кого те прокляття направлене. Навіть безсмертного, навіть
