Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній
То було звичайнісіньке дерево забуття. Воно заманювало глупих подорожніх, живилося їхніми думками, спогадами, емоціями, мріями, спивало розум і тоді відпускало. Після палких обіймів дерева забуття наставала повна сліпота та повний параліч тіла… Від повного забуття учня врятував Учитель, який саме вчасно встиг. Дерево забрало у хлопця лишень очі. На щастя, його промінчики не встигли врости крізь них у голову.
Він довго приходив до тями. Майя майже не відходила від його ліжка. На щастя, дерево не встигло відібрати в хлопця розум, однак навіть незначний стрес діяв на людину геть недобре. Мала з тіла вийти вся отрута, щоб чоловік отямився. Та от зір ані час, ані ліки та замовляння хворому так і не повернули.
Він отямився через тиждень. Дуже хотілося пити. Сам устав з ліжка, підійшов до столу, налив собі воду. Ноги тремтіли, руки теж. Роззирнувся… Майя спала поруч, прихиливши голову до спинки крісла. Дівчина уві сні неспокійно зітхала. Він усміхнувся, уважно розглядаючи веснянки на її милому личку. Майя дуже змінилася. Зробилася геть дрібною, щоки запалися, і тільки кирпатий носик щоглою стримів вгору. Дівчина схудла, здогадався він, бо доглядала за ним. Почуття безмежної любові та бажання захищати це миле створіння переповнювало його. Тоді він вперше зрозумів, що Майя йому небайдужа.
Невже він кохає її? Хлопець ніжно погладив дівчину по голові й випадково наткнувся очима на дзеркало, котре висіло за спинкою крісла. Глипнув у нього й обімлів. У дзеркалі він побачив себе, але без очей… Точніше, вони наче й були, але не такі, як у нормальної людини. Просто білі — без очного яблука, без зіниць. Але ж він добре все бачив, бачив! Відчуваючи дошкульну слабкість у тілі, підійшов до вікна. І перелякано завмер… То не був світ Невидимих, ніякої ночі за вікном. То був Яроворот — з сонцем на півнеба майже завжди. А він, він… Він бачив усе, наче в сутінках, не розрізняючи кольорів…
Пізніше прийде розуміння, що він позбувся хисту розрізняти барви дня, як усі нормальні люди, але натомість отримав хист бачити вночі та розуміти правдиву суть усіх на світі речей. І суть не мала кольорів, вона мала тільки відтінки: сірого, зашморганого білого чи вицвілого темного…
А тоді він, нажаханий відкриттям, просто стояв і плакав. Він боявся себе теперішнього, бо не знав, що на нього чекає завтра. Мав лишень внутрішнє відчуття: це буде чимось дуже особливим і небезпечним…
Прокинулася Майя, щаслива від того, що він нарешті отямився, та налякана розповіддю про особливості його сліпоти. Це був її коханий і разом з тим трохи інший чоловік. Майя покликала Учителя. Той не забарився. Уважно вислухав розповідь хлопця про те, що майже помер, коли відчув, як золоті гострі шпичаки впиваються в його очі, надалі через них починають висмоктувати і розум, і слух, і любов, і душу… А він не міг цьому завадити, лишень смиренно чекав, коли все закінчиться. Не мав ані сили, ані бажання противитися.
Та враз усе закінчилося. Золоті гострі шпичаки відступили. Але натомість залишилася порожнеча, яку він мав чимсь заповнити. Конче наповнити, інакше не було сенсу вертатися до життя. Він не пригадує, чим і як він тоді заповнював ту порожнечу, але коли отямився, зрозумів: світ довкола змінився. Точніше, він по відношенню до світу став іншим. Незрячі очі так і залишилися незрячими. Він бачив сутінь свого внутрішнього «я». Бачив суть речей, відчував їх. Все живе мало майбутнє, переживало теперішнє і вперто не хотіло пам’ятати минуле. Те минуле, яке часто-густо згадувалося людьми, не було чесним і точним відбитком справжніх подій, пережитих людиною. Люди спотворювали своє минуле на догоду майбутньому.
Учитель не давав порад, тільки уважно вислуховував учня. А учневі щодень кращало фізично. Він легко пересувався кімнатою, пару разів виходив на вулицю. Брав участь у щоранкових молитвах біля святилища Білобога. А потім в один момент зрозумів, що відчуває майбутнє людей, які перебувають поруч з ним. Здивовано зводив на них очі, наче бачив вперше. Тоді сполохано ховав погляд, наче вони могли здогадатися, що він про них знає те, чого вони й самі не відають про себе.
А одного разу він проспав аж три дні. Переполошив весь Яроворот. Ліг звично звечора спати, а вранці не прокинувся. Лежав тихо, бездиханно, тіло зробилося холодним, наче у покійника, та навіть заклякло. Більшість яроворотців були переконані: хлопець помер. Адже наявні всі ознаки. І якби не Учитель та Майя, хтозна-що зробили б із його тілом.
Майя не відходила від ліжка коханого ні на секунду. Учитель відчував, що з ним навіть у тому закостенілому стані щось відбувається. «Метаморфоза переродження» — такий вердикт він виніс, коли до нього звернулися за поясненнями інші Учителі. Вони приходили і також оглядали бездиханне тіло учня. Дехто припускав, що Посолонь збожеволів. Адже тримати в Храмі світлого бога бездиханне мертве тіло — це неприпустимо навіть для такого поважного безсмертного, яким вважається Посолонь. Та категорично перечити Учителю Посолоню ніхто не став. Старійшини очікувально ждали закінчення терміну, який попросив Учитель для свого учня… Посолонь просив тиждень.
Коли він розплющив очі, біля ліжка очікувано сиділо двоє — Майя та Посолонь. Учитель прикладав до його вуст чимось зволожену хустинку. То були сльози птахи сіріна. Ні, він досі не знав, які на смак ті сльози, він просто знав, кому вони належать, наче на власні очі бачив, як сірін плаче.
— Ой, синку, як ти нас налякав! Бідна Майя і днювала, й ночувала біля твого ліжка. Уявляєш, деякі гарячі голови навіть пропонували викинути тебе з Храму Білобога, бо негоже мертвому тілу оскверняти світлий Храм присутністю смерті. Ледве тебе відвоювали.
— Що зі мною, Учителю? — ледь чутно прошепотів.
— Усе гаразд. Мені здається, що ти переживав ще одну ініціацію. Сльози сіріна допомагають вернути до життя того, хто блукає сутінками Всесвіту. Цього разу ти проспав три дні. Час від часу такі стани будуть повторюватися. Взагалі унікально те, що ти вижив. Але перед тим, як щось радити чи думати, як нам бути далі, скажи мені, синку, ти пригадуєш, де ти ці три дні блукав?
Він відповів не замислюючись:
— Так. Я бачив камінь-алатир, чув, як він співає, купався в Біловодді й не хотів повертатися додому. Мені там було легко та добре. А потім… Учителю,
