Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг
— Що, в дідька, ви там робите, містере? — гаркнув він уголос.
— Взагалі-то я срав, — відповів пасажир 3А. — Але якщо вам, хлопці, дуже припекло, то я можу підтертися в терміналі…
— І, мабуть, зовсім нас не чув, так, розумнику?
— До дверей не зміг дотягтися. — 3А виставив уперед руку, щоб продемонструвати, і хоча двері зараз криво звисали з петлі, спираючись на стінку праворуч, Макдональд зрозумів, про що йдеться. — Звісно, я міг би і встати, але в мене, типу, була безвихідна ситуація і руки зайняті. Ну, не те щоб вони були зовсім зайняті, якщо ви розумієте, до чого я веду. Я б і не хотів, щоб вони були зайняті. Ви слідкуєте за моєю думкою? — ЗА посміхався переможною, трохи дурнуватою посмішкою, яка здавалася капітанові Макдональду справжньою, як купюра вартістю дев'ять доларів. З його слів виходило, що нахилитися вперед — це трюк, якого ніхто його ніколи не вчив.
— Вставайте, — сказав Макдональд.
— Залюбки. Ви не могли б трохи затулити собою жінок? — 3А чарівно всміхнувся. — Знаю, в наші дні це старомодно, але я нічого не можу з цим вдіяти. Такий вже я сором'язливий. Хоча взагалі-то мені нема чого соромитися. — Він підняв ліву руку, розвівши великий і вказівний пальці на півдюйма, і підморгнув Джейн Дорнінґ, котра, сильно зашарівшись, вискочила на трап. Сюзі вибігла слідом.
«На сором'язливого ти не схожий, — подумав капітан Макдональд. — Ти схожий на кота, який з'їв сметану, от на кого ти схожий».
Коли стюардеси зникли з поля зору, ЗА встав і натягнув труси та джинси. Потім потягнувся до кнопки зливу, і капітан Макдональд хутко вдарив його по руці, вхопив за плечі і повернув у напрямку проходу між кріслами. А Дір взявся за ремінь штанів Едді ззаду.
— Тільки без залицянь, — сказав Едді рівним і невимушеним голосом (принаймні, так йому здавалося), але всередині все обірвалося. Він відчував іншого, ясно відчував'. Той перебував у його свідомості й пильно за ним спостерігав, стояв рівно, збираючись втрутитися, якщо Едді облажається. Боже, усе це — лише сон, ясна річ? Поза всяким сумнівом?
— Стій спокійно, — сказав Дір.
Капітан Макдональд зазирнув в унітаз.
— Ніякого лайна, — сказав він і люто зиркнув на бортмеханіка, який мимоволі голосно розреготався.
— Ну, ви ж знаєте, як це буває, — сказав Едді. — Часом як припече, а виявляється — фальшива тривога. Хоча я кілька разів так газонув — болотяний газ відпочиває. Якби три хвилини тому тут запалили сірника, то можна було б спокійно засмажити індичку на День подяки. Мабуть, щось не те з'їв перед тим, як сісти на літак…
— Заберіть його геть, — сказав Макдональд, і Дір, що досі тримав Едді за штани ззаду, виштовхав його з літака на трап, де його взяли попід руки митники.
— Ви що? — обурено закричав Едді. — Віддайте мені сумку! І піджак!
— Та ми й самі хочемо, щоб всі твої манатки були при тобі, — відповів один із офіцерів, дихаючи в обличчя Едді смородом «Маалоксу» і відрижки шлункового соку. — Нас твої манатки дуже цікавлять. А тепер ходімо, приятелю.
Едді все переконував їх не брати близько до серця, заспокоїтися, він і сам може йти, але пізніше у роздумах збагнув, що на. проміжку між люком «Боїнга-727» і виходом з терміналу його черевики торкалися підлоги трапа лише три чи чотири рази. А на виході їх уже чекали ще троє митників і півдюжини копів — охоронців аеропорту. Митники чекали на Едді, а копи стримували невеличкий натовп, що з нездоровою, жадібною цікавістю спостерігав за тим, як його ведуть.
Розділ 4
Вежа
1
Едді Дін сидів на стільці. Стілець цей стояв у маленькій білій кімнаті. Це був єдиний стілець у маленькій білій кімнаті. В маленькій білій кімнаті було повно люду. В маленькій білій кімнаті стояв дим, хоч сокиру вішай. Едді був у трусах. Едді хотілося курити. Інші шестеро — ні, семеро — чоловіків у маленькій білій кімнаті були одягнені. Ці інші чоловіки стояли навколо нього, оточили його щільним кільцем. Троє — ні, четверо — курили сигарети.
Едді хотілося чесатися і смикатися. Едді хотілося стрибати і плигати.
Едді сидів спокійно, розслабившись, й дивився на чоловіків, що його оточували, з зачудуванням і цікавістю, так, наче його не доводило до сказу бажання прийняти дозу, наче він не шаленів від звичайнісінької клаустрофобії.
Причиною був інший, що перебував у його свідомості. Спочатку інший страшенно його лякав. Тепер він дякував Богові за те, що інший з ним.
Можливо, інший хворий, навіть на межі смерті, але в його хребті досить незламності, щоби ще й позичити цьому переляканому двадцятиоднорічному наркоманові.
— На ваших грудях дуже цікава червона мітка, — сказав один із митників. З кутика його рота звисала сигарета. В кишені його сорочки стирчала пачка. Едді думав, що якби йому вдалося взяти з цієї пачки сигарет п'ять, засунути їх усі до рота, вишикувавши в лінію, що тягнеться від кутика до кутика, усі їх запалити, глибоко затягнутися, то йому б полегшало на душі. — Вона схожа на смугу. Схоже, на її місці щось було приклеєне скотчем, Едді, а потім ти вирішив відірвати його і позбутися того, що він закріплював.
— На Багамах до мене причепилася алергія, — відповів Едді. — Я вам це вже казав. Тобто вже вкотре це повторюю. Я намагаюся зберегти почуття гумору, але з кожним разом це вдається мені все важче й важче.
— Пішов ти зі своїм сраним гумором, — сердито відказав йому митник. Цей тон Едді впізнав одразу. Так само звучав його власний голос, коли Едді півночі чекав на холоді продавця, а продавець не приходив. Бо ці типи теж були наркоманами. Тільки їхнім марафетом були такі, як він та Генрі.
— А дірка у тебе в пузі? Звідки вона, Едді? З публічного дому? — Третій митник показував на місце, де Едді поранився. Кров нарешті перестала сочитися, але натомість утворилася темно-пурпурова булька, що от-от лопне.
Едді показав на червону смугу від стрічки.
— Чешеться, — сказав він. І то була чистісінька правда. — На літаку я заснув — якщо не вірите мені, спитайте у стюардеси…
— А чому б це ми мали тобі не
