Повернення Короля - Джон Рональд Руел Толкін
Пін стурбовано відвів очі: ці презирливі слова могли розгнівати Гандальфа. Але маг залишався незворушним:
- Ми з ним зустрінемось, і вже незабаром. Однак, якщо давні пророцтва справедливі, мій суперник від руки чоловіка не загине, а в який спосіб він загине, жоден мудрець не передбачає. Досі Чорний Вождь не виходить до першого ряду. Він дотримується тих же правил, що і ти, Денето-ре, - керує військом з безпечної відстані. Я ж повернувся сюди насамперед для того, щоб зберегти поранених; їх ще можна вилікувати. У стінах Пеленнору зяють тепер величезні проломи, незабаром армія Моргулу потече крізь них відразу в багатьох місцях. Я хотів би дати тобі одну пораду: треба приготуватися до вилазки. Найкраще пустити кінноту - це єдине, в чому супротивник нам поступається.
- Та й у нас її небагато, - заперечив Денетор. -Я вже лічу години до появи роханців.
- Інших гостей ми напевно дочекаємося раніше. Усі захисники Кайр-Андросу вже тут. Острів у руках ворога. Друга армія вийшла з Мордору слідом за першою і оточує нас з північного сходу.
- Тобі часто дорікають за погані новини, - посміхнувся Денетор. - Але я все це знав ще вчора звечора. Що стосується збройної вилазки, я про неї теж думав. Спустімось же до нижнього поверху і приготуймось!
Час летів. Незабаром зі стіни побачили відступаючих. Спершу з'явилися безладні купки змучених, часто поранених, солдатів; багато людей бігло наосліп. Вогні розповзалися по рівнині. Палали будинки і комори, сади; дві багряні смуги позначили лінію широкого Осгіліатського тракту.
- Ворог наближається, - шепотіли люди. - Зі смолоскипами... Де ж наші?
Годинник показував ранній вечір, але вже зовсім споночіло. Вогняні смуги все ближче підповзали до воріт. Аж ось приблизно за милю від міста з'явився великий загін, що рухався щільною лавою, швидко, але спокійним кроком. Спостерігачі з веж закричали:
- Це Фарамир! Це він веде загін! [79]
Відступаючі мали ще пройти чверть милі до брами. Тепер з темряви виринуло півколо вершників - решта ар'єргарду, остання перешкода, об яку розбивалася вогняна хвиля. Раптом пролунали дикі вигуки - гондорців наздоганяла ворожа кіннота. Вогняні смуги злилися в єдиний потік. Ряд за рядом лізли орки з палаючими головешками, озвірілі харадрими під червоно-золотими прапорцями; юрба розбухала на очах, обтікала гондорців з флангів. У цей час зверху почулося пронизливе виття: крилаті назгули ширяли над полем, сіючи жах і смерть.
Ряди відступаючих змішалися. Люди розбігалися мов навіжені, кидаючи зброю, або падали долілиць на землю. Тоді на стінах Мінас-Тіріту заграла сурма: Денетор послав свою кінноту на допомогу. Під стінами та брамою, скориставшись сутінками, зібралися усі вершники, скільки їх знайшлося в місті. Із бойовим кличем вони кинулися на ворога; попереду, під блакитним прапором Срібного Лебедя, мчав правитель Дол-Амроту. Зі стін їх підбадьорювали вигуками:
- Амрот і Гондор! Амрот і Фарамир!
Лава натисла на обидва ворожих фланги. Один вершник випередив усіх - його сріблястий кінь летів швидше, ніж степовий вітер. Шати Гандальфові сяяли, блискавки били з піднесеної руки. Назгули з виттям відлетіли на схід: їхній вождь ще не з'явився помірятися силами з магом. Банди Мінас-Моргулу, захоплені зненацька, розсипалися, як солома по вітру. Гондорці помчали в погоню: дичина перетворилася на мисливця. Трупи людей і орків вкрили землю, кинуті на землю смолоскипи пускали у повітря їдкий дим. Вершники Імраеля стрімголов гналися за ворогом. Однак Денетор заборонив їм занадто віддалятися. Перший напад було відбито, але зі сходу підтягувалися нові полки. Знову заграла сурма; під прикриттям кінноти піхотинці, що вже отямились, зібралися і рушили до міста, вишикувавшись як слід. Вони увійшли до брами Мінас-Тіріту з гордо піднесеними головами, і городяни дивилися на них з гордістю, але серця їхні щеміли від суму, бо ряди помітно порідшали. Фарамир утратив третину загону. Та де ж сам Фарамир?
Фарамир з'явився останнім. Позаду колони їхали верхівці, і серед них - правитель Дол-Амроту; він підтримував [80] на сідлі перед собою тіло свого родича, Фарамира, сина Денетора, знайдене на полі бою.
Ридаючи, волали до нього городяни - він не чув, не відгукувався. Юрба проводжала його до самої Цитаделі. Усі вже знали, що смертоносна стріла наздогнала Фарамира перш, ніж Білий Вершник розігнав назгулів. Син Денетора бився з могутнім харадримом і не помітив небезпеки зверху. Якби не кіннотники Дол-Амроту, воїни півдня неминуче добили б його. Імраель на руках приніс Фарамира під склепіння Білої Вежі.
- Син твій повернувся, Денеторе, - мовив він. - Прийми його як справжнього героя!
Він розповів усе, чому був очевидцем. Денетор повільно підвівся, подивився в обличчя синові і, по хвилі мовчання, звелів покласти Фарамира в своїй спальні, потім відіслав усіх і попрямував до потайної комірчини під дахом, куди не було доступу нікому. Хто дивився в цей час на вежу, міг бачити слабке мерехтіння у вузьких віконцях, потім щось яскраво спалахнуло, і світло згасло. Денетор спустився до спальні, сів у головах сина, і його посіріле обличчя було позначене печаттю смерті виразніше, ніж обличчя Фарамира.
Кільце облоги замкнулося. Весь Пеленнор був у руках ворога. Останні новини перед тим, як браму остаточно зачинили, принесли втікачі з півночі. Невеличкий загін тих, хто врятувався при розгромі форту, що стереже дорогу з Аноріену і Рохану, привів Інгольд - той самий, що лише п'ять днів тому, коли сонце ще світило, пропустив Гандальфа і Піна до Пеленнору.
- Про роханців ані чутки, - мовив він. - Чекати безглуздо; ворожа армія наповнила береги Андуїну і Кайр-Андрос. Ми бачили орків Кривавого Ока і людей невідомого племені. Вони низькі на зріст, бородаті, як гноми, озброєні важкими сокирами і не знають милосердя. Вони перетнули шляхи на північ і вдерлися до Аноріену. Роханцям не пробитися...
Ворота Мінас-Тіріту заклали міцним засувом. Варта на стінах слухала всю ніч, як скаженіють на рівнині вороги. Горіли сади і поля. Ранком, коли ледве розвиднілося, стало зрозуміло, що нічні побоювання навряд чи поступаються грізній істині ранку: вся рівнина була тісно заставлена [81] чорними та бурими наметами, немов за ніч поросла кільцями гидких грибів.
Діловиті, як мурахи, орки снували між наметами, рили глибокі рови на відстані польоту стріли від стін; коли рови досягли потрібної довжини, у них якимось дивом спалахнув вогонь - дивом, оскільки ні хмизу, ані вугілля туди ніхто не кидав. Весь день кипів цей заколот, а гондорці безсило стежили за ним зі стін. Пізніше під'їхали величезні криті вози, і орки заходилися збирати і
