Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Дівка хоче свого меча, — зауважив чийсь голос.

— А я хочу, щоб мені Серсея Ланістер прутня посмоктала. То й що?

— Хайме назвав його Вірноприсяжцем. Благаю вас!

Але голоси не зважали; Кларенс Крабб налетів, як грім, і зніс їй голову. Брієнна полетіла колами у глибоку пітьму. Тепер їй наснилося, що вона пливе у човні, поклавши голову комусь на коліна. Усюди навколо виднілися тіні — в каптурах, шкірі та кольчугах. Тіні перевозили їх через туманну річку на обмотаних ганчір’ям веслах. Брієнна потопала у власному поті, палала… та водночас і тремтіла з холоду. В тумані плавало повно облич. «Краля» — шепотіли верби на березі, а очерет відповідав: «Потвора, почвара». Брієнна здригнулася.

— Припиніть! — мовила вона. — Хто-небудь, накажіть їм замовкнути!

Коли Брієнна прокинулася наступного разу, Джейна піднесла їй до вуст кухоль гарячої юшки. «Цибульна» — подумала вона і випила, скільки змогла, доки не вдавилася шматочком моркви і не захлинулася болючим кашлем.

— Гей, обережніше! — сказала дівчина.

— Гендрі, — вичавила Брієнна. — Мушу побалакати з Гендрі.

— Коло річки він повернув назад, панно. Повернувся до кузні, до Вербички та малих. Берегти їх від зла.

«Ніхто не вбереже їх від зла.» Вона знову закашлялася.

— Та хай давиться! Збереже нам мотузку, — буркнув один з чоловіків-тіней, відштовхуючи дівчину.

На ньому була іржава кольчуга, пас із нютами, на якому висіли меч-півторак і вузький кинджал. Великий жовтий сіряк, вогкий та брудний, обліпив плечі. Вище сіряка виднілася сталева собача голова, вишкірена зубами.

— Ні, — застогнала Брієнна. — Ти мертвий, я тебе вбила…

Хорт зареготав.

— Переплутала, дівко! Це я тебе вб’ю. Вже вбив би, та мосьпані забажає, щоб тебе повісили.

«Повісили.» Слово відгукнулося жахом у всьому тілі. Брієнна зиркнула на дівчину, Джейну. «Вона ще молода. Мабуть, не така люта.»

— Хліб та сіль, — простогнала Брієнна. — У корчмі… септон Мерібальд годував дітей… ми зломили хліб з твоєю сестрою…

— Гостьове право вже не те, що було, — відповіла дівчина. — Відтоді, як мосьпані побували на весіллі. Ті, що висять понад річкою, теж гадали, що вони гості.

— А ми гадали інакше, — мовив Хорт. — Вони попросили нічліг, а ми їм подарували зашморг на дереві.

— Маємо ще дерева і ще зашморги, — додала інша тінь, одноока під іржавим шоломцем. — У нас тут дерев повно.

Коли настав час знову сідати в сідло, їй накинули шкіряного каптура на обличчя. Дірок для очей в ньому не було; всі звуки навколо стишилися. На язику лишився смак цибулі — гострий, як усвідомлення поразки. «Вони хочуть мене повісити.» Брієнна подумала про Хайме, про Сансу, про батька на Тарфі. І зраділа, що має каптура — під ним не було видно сліз, які наповнили очі. Час від часу розбійники про щось говорили, та вона слів не добирала. Невдовзі втома і неквапний рух коня знову взяли своє.

Цього разу їй снилося, що вона знову вдома, у Надвечір’ї. Крізь високі вигнуті вікна палат її батька виднілося західне сонце. «Там я була в безпеці. Мені ніщо не загрожувало.»

Вона була вдягнена у важкий гаптований шовк, сукню з чвертями черлені та лазуру, прикрашеними золотими сонцями та срібними серпами місяця. На іншій дівчині сукня виглядала б розкішно, та не на ній. Вона, дванадцятирічна, незграбна і сором’язлива, чекала на молодого лицаря, котрого батько знайшов їй у наречені — юнака, на шість років старшого, що обіцяв з часом стати уславленим поборником. Його прибуття лякало її на смерть. Груди вона мала замалі, ноги та руки — завеликі. Волосся стирчало навсібіч, у западині коло носа ховався прищ.

— Він подарує тобі троянду, — пообіцяв батько.

Та який зиск з троянди? Хіба вона може захистити від смерті? Їй потрібен був меч. «Вірноприсяжець. Я мушу знайти дівчину. Я мушу повернути йому честь.»

Нарешті двері відчинилися, її наречений ступив до батькової палати. Брієнна спробувала привітати його так, як її вчили, але з рота раптом ринула кров — то вона відкусила собі язика, поки чекала. Вона виплюнула його до ніг молодого лицаря і побачила відразу на його обличчі.

— Брієнна-Краля, — знущально вимовив він. — Та я бачив льох, вродливіших за тебе.

І кинув троянду їй в обличчя. А коли виходив, грифони на його киреї замерехтіли, розпливлися і перекинулися на левів. «Хайме! — кортіло закричати їй. — Хайме, повернися до мене!» Але язик її лежав на підлозі коло троянди, у калюжі крові.

Брієнна прокинулася, хапаючи ротом повітря і не розуміючи, де вона. Повітря було холодне, задушливе, смерділо вогкою землею, пліснявою та хробаками. Вона лежала на якомусь підкладі під купою овечих шкур; під голову їй поклали камінь, зі стін витикалися корені. Єдине світло давала свічка, що диміла у калюжі лою.

Брієнна відкинула шкури і побачила, що хтось позбавив її обладунку та одягу, натомість вдягнув у брунатну вовняну сорочку — тонку, але випрану. Передпліччя було взяте в лубки і перев’язане лляним полотном. Один бік обличчя здавався вогким і задубілим. Доторкнувшись, вона відчула на щоці, щелепі та вусі якусь вологу припарку. «Гризло…»

Вона зіп’ялася на ноги — слабкі, наче стеблини. У голові шумів вітер.

— Тут хтось є?

У одній з затінених заглибин позаду свічки щось ворухнулося. То був сивий старий, вдягнений у лахміття. Ковдри, що його вкривали, впали на підлогу; сам він сів і протер очі.

— Панно Брієнно? Ви мене злякали. Я бачив сон.

«Бачив би ти мої сни, ото б налякався» — подумала вона.

— Що це за місце? Якесь підземелля?

— Печера. Коли за щурами нишпорять собаки, щурам доводиться пірнати в нори. А собак щодня стає дедалі більше.

Старий був одягнений у розкошлані рештки якоїсь ряси, рожевої з білим. Волосся він мав довге, сиве, сплутане; на щоках — вислу шкіру, на підборідді — жорстку неголену стерню.

— Ви голодні? Вип’єте кухоль молока? Може, з’їсте хліба з медом?

— Я хочу свій одяг. І меч.

Без кольчуги вона почувалася голою. Без Вірноприсяжця…

— Як вийти назовні? Покажіть мені вихід.

Підлогу в печері складала втоптана земля та камені, болісні для босих намозолених ніг.