Учта для гайвороння - Джордж Мартін
— Хайме! — почула вона власний вереск. — Хайме!
Навіть у глибинах сну біль нікуди не подівся. Обличчя смикало і крутило, з плеча цебеніла кров, кожен подих відгонив болем. Вгору рукою стріляла пекуча блискавка. Брієнна в розпачі заволала, кликаючи маестра.
— Нема в нас маестра, — відповів дівчачий голос. — Ось я хіба.
«Я ж шукаю дівчину, — пригадала Брієнна. — Шляхетну дівчину тринадцяти років, з блакитними очима та рудаво-брунатним волоссям.»
— Панно? — спитала вона. — Панно Сансо?
Зареготав якийсь чоловік.
— Вона думає, що ти — Санса Старк!
— Їй не можна їхати далі. Вона помре.
— Одним левом менше. Я не плакатиму.
Брієнна почула чийсь голос, що читав молитву. Подумала про септона Мерібальда, але слова були геть не ті. «Ніч темна і повна жахіть. І сни теж.»
Вони їхали крізь похмурий ліс — темне, гниле, мовчазне місце, де з усіх боків підступали вогкі сосни. Ґрунт під копитами коней був м’який, сліди копит у ньому заповнювала кров. Поруч їхали князь Ренлі, Дик Крабб, Варго Хап. З горлянки Ренлі бігла кров. Відірване вухо Цапа спливало гнилим брудом.
— Куди ми їдемо? — питала Брієнна. — Куди ви мене везете?
Але ніхто не відповів. «Та й як би вони відповіли? Вони всі мертві.» Чи не означає це, що вона теж мертва?
Попереду їхав король Ренлі, її милий та усміхнений володар. Він вів її коня крізь дерева. Брієнна загукала, що кохає його, та коли він обернувся і спохмурнів, вона побачила, що то зовсім не Ренлі. Ренлі ніколи не хмурнів. «Він завжди мав для мене посмішку» — подумала вона. Хіба що…
«Холодно» — зачудовано вимовив її король, і повз неї кинулася тінь, яку не відкидав ніхто з живих, і кров її коханого володаря ринула потоком крізь зелену крицю ринграфа їй на руки. Він був доброю, теплою людиною, але кров його — холодною, наче лід. «Це не насправді, — сказала вона собі. — Це поганий сон, і скоро я прокинуся.»
Раптом кінь зупинився. Її схопили грубі руки. Брієнна побачила стовпи червоного полудневого світла крізь гілля великого каштану. Кінь заходився шукати каштанів у впалому листі; люди рухалися навколо, розмовляючи стишеними голосами. Їх було десятеро чи дванадцятеро — а може, й більше. Брієнна не впізнавала жодного обличчя. Її простягли на землі, притуливши спиною до дерева.
— Випийте оце, панно, — мовив дівочий голос.
Рука піднесла кухлик до Брієнниних вуст. Смак був міцний, кислий. Брієнна все виплюнула.
— Води! — задихнулася вона. — Благаю! Води!
— Вода не вгамує біль. А оце вгамує. Хоч трохи.
Дівчина знову піднесла кухоль Брієнні до вуст. Боляче було навіть ковтати. Вино полилося підборіддям, закапотіло на груди. Коли кухоль спорожнів, дівчина налила з міха ще. Брієнна пила і пила, аж доки не бризкнула з рота.
— Годі, досить!
— Пийте ще. Вам зламали руку, потрощили кілька ребер. Два чи три.
— Гризло, — мовила Брієнна, пригадуючи вагу мерзенної туші, тяжкий удар коліном у груди.
— Еге ж. Таке чудовисько, аж страх.
Раптом до Брієнни повернулися усі спогади: блискавки над головою, болото під ногами, стукіт дощу по темному залізу Хортового шолома, жахлива сила рук Гризла. Раптом їй стало нестерпно лишатися зв’язаною. Вона знову спробувала викрутитися з мотузок, але лише гірше натерла руки — надто міцно їй сплутали зап’ястки. На конопляному мотуззі лишилася засохла кров.
— Він мертвий? — спитала вона, здригаючись. — Гризло. Він мертвий?
І згадала, як його зуби уп’ялися в плоть її обличчя. Від думки, що істота може досі дихати десь на білому світі, Брієнна трохи не заверещала з розпачу.
— Та мертвий. Гендрі пхнув його списом у потилицю. Пийте, панно, бо силоміць заллю в горлянку.
Вона випила.
— Я шукаю дівчину, — прошепотіла вона між ковтками. І трохи не додала «мою сестру». — Шляхетно уроджену, тринадцяти років. Блакитні очі, рудаве волосся.
— Я не вона.
«Авжеж не вона.» Це Брієнна бачила і сама. Дівчина була така тендітна — аж здавалася замореною голодом. Брунатне волосся вона заплела у косу; очі мала старші за свої роки. «Брунатне волосся, карі очі, не надто вродлива. Та сама Вербичка, лишень на шість років старша.»
— Ти сестра. Корчмарка.
— Може, й так, — примружила очі дівчина. — То що?
— Ти маєш ім’я? — запитала Брієнна. — Прізвище?
У животі їй забурчало, завирувало. Вона злякалася, щоб не виблювати.
— Гедль. Таке саме, як у Вербички. Джейна Гедль.
— Джейна… Розв’яжи мені руки, Джейно. Зглянься, прошу тебе. Мотузка натерла мені зап’ястки. В мене кров тече.
— Не дозволено. Будете зв’язані, доки…
— …доки не постанете перед мосьпані. — За дівчиною стояв Ренлі, відкидаючи з очей чорну чуприну. «Ні, не Ренлі. Гендрі.» — Мосьпані хоче, щоб ви відповіли за злочини.
— Мосьпані. — Від вина запаморочилася голова, стало важко думати. — Серце-Камінь? Ти про неї? — Князь Рандил згадував це ім’я у Дівоставі. — Пані Серце-Камінь?
— Дехто її так називає. Дехто інакше. Сестра-Мовчальниця. Мати-Безжальниця. Вішателька.
«Вішателька.» Заплющивши очі, Брієнна побачила трупи, що розгойдувалися попід голими брунатними гілками, з чорними набряклими обличчями. Раптом їй стало лячно аж до відчаю.
— Подрік. Мій зброєносець. Де Подрік? А інші? Пан Гайл, септон Мерібальд, Пес. Що ви зробили Псові?
Гендрі з дівчиною перезирнулися. Брієнна спробувала підвестися і зуміла стати на одне коліно, аж тут світ закрутився навколо.
— Та ж псяку ви і вбили, панно, — почула вона відповідь Гендрі.
І пітьма проковтнула її знову. Тепер вона опинилася у Шептунах, серед руїн, лицем до лиця з Кларенсом Краббом. То був лютий велетень верхи на зубрі, волохатішому за нього самого. Звір гнівно копав землю копитом, виорюючи глибокі борозни. Краббові зуби були підпиляні на вістря. Коли Брієнна спробувала витягти меча, то знайшла піхви порожніми.
— Ні! — закричала вона, а пан Кларенс ринув на
