Відьма - Томас Олд Х'ювелт

ставимо ширми перед нею, коли вона з’являється у ресторанах чи в супермаркеті. Минулого року під час великодніх свят вона з’явилася в одному із проходів у «Маркет енд Делі» і вирішила простовбичити там три дні. Ми мусили надягти на неї великоднього зайця на людський зріст, порожнього усередині, ніби плетену накривку на чайник. Пойнт за це викликав Гріма на килим, але ж їм там важко зрозуміти, якими винахідливими нам доводиться бути! Ми перекриваємо вулиці, якими вона прямує, ми висаджуємо кущі навколо неї, якщо вона стоїть біля пішохідної доріжки у лісі… робимо усе, аби тільки це спрацювало. А знаєте, яка наша найбільша хитрість? Ми нею вихваляємось! Саме так, як вихваляються своїми НАО у Розвелі. Чи помітили ви яскраво розмальовану фігуру скоцюрбленої старої жінки з мітлою перед кафе «Сью’з Гайленд Дайнер»? Вона схожа радше на Злу відьму Заходу з «Чарівника країни Оз», аніж на Катаріну, але то нічого. Поряд із нею — табличка з написом: «БЛЕК-СПРІНГ, БАТЬКІВЩИНА ВІДЬМИ ЧОРНОЇ СКЕЛІ». «Гайленд Дайнер» влаштовує окрему лісову екскурсію до відьми. Час від часу на неї роблять групове замовлення, здебільшого, пенсіонери або діти — учасники місцевих шкільних екскурсій. Вони мають можливість сфотографуватися разом із відьмою, яку грає міська актриса. Розумію, це звучить трохи заїжджено та провінційно, але таке прикриття — ідеальне. Ми ж не можемо дати гарантії, що її ніхто ніколи не побачить. Ми живемо в туристичній зоні, багато людей вирушають на природу або подивитися пам’ятки. А якщо вже хтось із приїжджих її побачить, хоча це трапляється рідко, бо ж Роберт Грім працює добре, тоді ми відправляємо на те місце десант — ніби екскурсію від Сью, де і відьма, і всі учасники — актори з Блек-Спрінга, а це забезпечує зручне пояснення побаченому. І на тому кінець».

Ідея Тайлера про камінг-аут докорінно суперечила пуританському духу міста. То був бунтівний ідеалізм, а у громаді, що керується страхом, бунт був небезпечною річчю. Ідеалізм мав бути пожертвуваним на вівтар безпеки, увесь, до останньої краплини. І Стів зробить усе, щоб не допустити ситуації, за якою на цьому вівтарі опиниться Тайлер.

— Послухай, — звернувся він до сина, — я дуже тобою пишаюсь. Ти захищаєш свої ідеали. Але ж дев’ять із десяти мешканців Блек-Спрінга воліють нічого не міняти, оскільки бояться наслідків. Жодного шансу на те, що подібну пропозицію схвалить рада. Заради всього святого, чому ти хочеш розпочати бій, заздалегідь приречений на поразку?

Тайлер зіщулився і завмер у цій незручній позі.

— Не знаю. То справа принципу. Я хочу жити по-справжньому. Не бажаю провести залишок своїх днів у цьому задупів’ї. А ти? — Було видно, як він збирався з духом, а потім швидко випалив: — А ще я хочу бути чесним із Лорі.

«Ось де собака заритий», — подумав Стів. Кохання причиною всьому. Він відчув докір сумління. Тайлер дійсно заслуговував на кращу долю, аніж застрягти у Блек-Спрінзі. Раптом йому спало на думку, що коли в сина з’являється оцей занепокоєний погляд, він стає вражаюче схожим на свою матір.

— Тату, якщо я скажу Лорі, ти підтримаєш мене?

— Ти же знаєш, це неможливо.

— Знаю. Але мене вже нудить від того, що я їй постійно брешу. Ти думаєш, вона не питає, чому їй майже ніколи не дозволяється переночувати в нас? Вона вирішила, що ви — сімейка телеєвангелістів.

Стів стримав бажання розсміятись, адже справа була надто серйозною. Лорі була розумною й відвертою, вона майже не користалася косметикою, але мала природну вроду. Гарна пара для Тайлера. Він уперше привів її додому сім чи вісім місяців тому.

— До речі, наскільки у вас усе серйозно?

— Я кохаю її.

Стів зітхнув.

— Я тебе про це попереджав, коли ви ще тільки починали зустрічатись. Лорі ми завжди раді. Усі години, виділені для візитів, ти можеш провести з нею, мені байдуже. Але ж ми не можемо заради її відвідувань порушувати комендантську годину. Якщо про це дізнаються, нам втелющать такий здоровенний штраф, що доведеться продати коней. Маєш подякувати Меттові, що той раз за разом дарує тобі свої власні години.

— Я знаю, але я тому й подумав, що якби вона лише знала…

— Ти ж розумієш, що цього ніколи не станеться. Це зовсім не те саме, якби ти був вегетаріанець, чи бісексуал, чи ще хтось і захотів признатися в цьому дівчині. Матимеш справу з цілим містом.

— Слухай, я ж буду не першим, — гнівно відповів Тайлер. Він схопився на ноги. — Ти що, дійсно гадаєш, що ніхто більше цього не розповідав своїм найкращим друзям чи подругам з-за меж нашого довбаного міста?

— Звісно ж, розповідали. Але ті ж самі люди піднімуть найбільший крик, коли з’ясується, що їхні сусіди теж так вчинили. Їхня логіка така: тільки я можу вирішувати, чи довіряти моїм друзям, а сусіди — не можуть.

— Ти взагалі розумієш, як лицемірно це звучить?

— Ласкаво прошу на планету Земля. Ти…

— Ласкаво прошу до Блек-Спрінга! — Тайлер раптом закричав таким страшним криком, що Стів стривожено відступив назад. Він розумів, наскільки чутливим це питання мало бути для сина. Він мусив украй обережно пояснити Тайлерові, де той у гніві помилявся, а це ж було таким само очевидним, як мотузка в помешканні повішеного.

— Ти не можеш говорити про це з Лорі. І повір мені: тобі не захочеться зробити це з нею. Надто великий ризик. Ти ж не знаєш, як вона до того поставиться і кому вона ще розкаже у свою чергу. Ти не можеш навісити на неї цей тягар.

— Але тоді це означає, що я не зможу бути чесним із нею. Наступного року після іспитів вона хоче поїхати в Європу на півроку, і вона запитала мене, чи поїду я з нею. І що, на твою думку, я маю їй сказати? Що я краще залишуся вдома разом із моєю сімейкою Аддамсів-виродженців?

— Тайлере, вибач, але саме це й трапляється, якщо ти зустрічаєшся з дівчатами з інших місць. Лорі хоче навчатися у коледжі, вона прагне подорожувати — хіба її можна у цьому звинувачувати? Розумію, що це нечесно, але ж ти не можеш залишити це місце. Ти можеш навчатися у Нью-Йорку, якщо хочеш щодня проводити чотири години в електричці, але як довго ти зможеш це витримати? А вона?

Губи Тайлера здригнулися у відчаї.

— І що ти хочеш мені сказати? Що мені краще з нею розстатися?

— Зовсім ні. Але ти ще молодий, тобі не слід так сильно прив’язуватися…

— Я її кохаю й не дозволю цьому паскудному місту