Бенкет круків - Джордж Мартін
«Хай що там ви накоїли...»
— І що ж, ви гадаєте, я накоїла? — спитала Брієнна.— І хто ви?
— На самому початку ми були королівськими ратниками,— мовив старий,— та королівським ратникам потрібен король, а ми його не маємо. Були ми й побратимами, однак і побратимство наше розвалилося. Якщо по правді, я вже й не знаю, хто ми такі й куди прямуємо. Знаю тільки, що шлях темний. У полум'ї я так і не побачив, що там, у кінці.
«А я знаю, що там, у кінці. Бачила повішеників на деревах».
— У полум'ї,— повторила Брієнна. І раптом усе збагнула.— Ви — мирський жрець. Червоний чаклун.
Старий, опустивши очі на свою потерту хламиду, гірко посміхнувся.
— Радше рожевий ряджений. Я Торос із Мира, так... кепський жрець і ще гірший чаклун.
— Ви з загону Дондаріона. Лорда Лискавки.
— Лискавка спалахує і згасає, і швидко зникає. Так само й з людьми. Боюся, перегорів вогонь лорда Берика на цьому світі. А замість нього веде нас тінь похмуріша...
— Гончак?
— Гончак лежить у могилі,— скривив губи жрець.
— Я його бачила. В лісі.
— То було гарячкове марення, міледі.
— Він сказав, що повісить мене.
— Навіть сни, буває, брешуть... Міледі, скільки ви вже не їли? Ви, певно, з голоду вмираєте.
Брієнна збагнула, що так і є. В животі було геть порожньо.
— Поїсти... поїсти було б непогано, дякую.
— Тоді поїмо. Сідайте. Потім ще поговоримо, але спершу їсти. Чекайте тут.
Від оплилої лойової свічки Торос запалив ще одну — воскову, а тоді зник у чорній дірі під кам'яним виступом. Брієнна опинилася самотою в малій печері. Надовго це?
Вона обійшла приміщення, шукаючи зброю. Підійшла б яка завгодно — дрючок, кийок, кинджал. Але було хіба каміння. Один камінець гарно лягав у руку... але тут їй пригадався Шепіт — і що сталося, коли Шагвел з каменюкою пішов на кинджал. Почувши кроки жерця, який уже повертався, Брієнна впустила камінь на землю та знову сіла.
Торос приніс хліб із сиром і миску рагу.
— Перепрошую,— вибачився він,— останнє молоко прокисло, і мед весь з'їли. Харчів дедалі меншає. Але це теж погамує голод.
Рагу виявилося холодним і масним, хліб твердим, а сир ще твердішим. Але Брієнна ще в житті не їла нічого смачнішого.
— А з моїх приятелів тут нікого немає? — запитала вона в жерця, ложку по ложці доїдаючи рагу.
— Септона звільнили, щоб він міг продовжити свій шлях. Він загрози не становить. Решта ж тут — очікують на присуд.
— Присуд? — нахмурилася Брієнна.— Подрик Пейн — зовсім хлопчик ще.
— А він каже — зброєносець.
— Ви знаєте, які хлопчаки хвальковиті.
— Причому зброєносець Куця. Сам зізнається, що брав участь у битвах. Якщо його послухати, то і вбивав.
— Хлопчисько,— повторила Брієнна.— Майте милосердя!
— Міледі,— промовив Торос,— не маю сумнівів, що десь у наших Сімох Королівствах ще досі можна відшукати доброту, милосердя й поблажливість, але точно не тут. Тут печера, а не храм. Коли людям доводиться жити, немов щурам, у темряві під землею, дуже скоро запас жалості в них закінчується, так само як молоко і мед.
— А справедливість? Можна в печерах відшукати її?
— Справедливість...— слабко посміхнувся Торос.— Я ще пам'ятаю справедливість. Вона викликала приємні відчуття. Справедливість вела нас, коли ще нас очолював Берик,— принаймні так ми себе запевняли. Ми ж були королівськими ратниками, лицарями і звитяжцями... та деякі лицарі темні й повні жахіть, міледі. Війна робить чудовиськ із нас усіх.
— Хочете сказати, що ви — чудовиська?
— Хочу сказати, що ми — люди. Ви не єдина отримали рани, леді Брієнно. Серед моїх побратимів, коли ми починали, теж були добрі люди. Інші були... не такі добрі, скажімо так. Кажуть, не те важливо, як людина починає, а як закінчує. Це стосується і чоловіків, і жінок,— жрець підвівся на ноги.— Боюся, нам час прощатися. Судячи зі звуків, наближаються мої побратими. Наша леді послала по вас.
Почулися кроки, і Брієнна побачила в одному з коридорів миготливе світло смолоскипа.
— Казали, що вона поїхала на Білоринок.
— Так і було. Але, поки ми спали, вона повернулася. Сама вона не спить ніколи.
«Я не злякаюся»,— звеліла собі Брієнна, однак було вже трохи запізно. «Мого страху вони не побачать»,— натомість пообіцяла вона собі. Було їх четверо, суворих чоловіків зі змарнілими обличчями, вдягнених у кільчасті й лускаті кольчуги й у шкірянки. Одного з них Брієнна впізнала: то був одноокий з її снів.
Найкремезніший був у брудному й потертому жовтому плащі.
— Смачно було? — поцікавився він.— Сподіваюся. Бо, швидше за все, їла ти востаннє.
Це був бородатий шатен, м'язистий, з поламаним носом, який погано зрісся. «А я його знаю»,— подумала Брієнна.
— Це ви — Гончак.
Він вишкірився. Зуби мав жахливі: криві, гнилі й коричневі.
— Мабуть, що так. Останнього ж м'леді вколошкала,— він, відвернувшись, сплюнув.
Брієнні пригадалася блискавка й болото під ногами.
— Я вбила Рорджа. Він забрав собі шолом з Кліганової могили, а ви потім вкрали той шолом з його трупа.
— Він не заперечував.
Торос перелякано хапнув ротом повітря.
— Це правда? Це з мерця шолом? Це ми вже настільки низько опустилися?
— Це добра криця,— похмуро глянув на нього здоровань.
— Нічого доброго в цьому шоломі немає, як і в його володарях,— сказав червоний жрець.— Сандор Кліган усе життя терзався, а Рордж — це звірюка в людській шкурі.
— Я не такий.
— То навіщо вдягнув перед світом їхню машкару? Дику, ощирену, скривлену... Це таким ти станеш, Лиме?
— Ця машкара лякатиме ворогів.
— Ця машкара лякає мене.
— То заплющ очі,— сказав чоловік у жовтому плащі й різко махнув
