П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню - Террі Гудкайнд

— Річард, мені зрозуміла твоя біль, але сльозами горю не допоможеш.

Річард нарешті змусив себе заспокоїтися. Притулившись до стіни, він відчужено чекав, коли Дю Шайю скаже йому, що він може зробити.

— Ти повинен зупинити шимів.

— Що?! — Він схопився на ноги.

— Якщо до тебе повернеться магія, ти зможеш зцілити її. Все різко встало на місце. Він повинен вигнати шимів.

Тільки і всього. Лише вигнати шимів, а потім вилікувати Келен.

— Річард, коли ми були в тому місті, Келен сказала мені, що носить дитя… — Слова «носить дитя» буквально обпекли його як кнутом. Він усвідомив, що Келен чекала дитину, а він і не підозрював про це, а тепер це дитя вже мертве. — … Вестбрук… — Річард, та слухай же! Коли ми там були, місцеві жителі розповідали, що був жахливий вітер, злива та пожежа, які знищили практично все, що належало тій людині.

— Так, і вважаю, це були шими.

— Вони ненавидять його. І в твоєму серці має бути така ж ненависть до шимів, щоб ти зміг їх перемогти. Тоді твоя магія до тебе повернеться, і ти зможеш зцілити Келен.

Думки Річарда мчали галопом. Шими ненавидять Йозефа Андера. Чому? Вже точно не за те, що ця людина вигнала їх, — він цього не робив. Замість цього він поневолив шимів і змусив служити йому. І Доміні Діртх якимось чином пов'язані з тим, що сотворив Андер. Коли Річард з Келен звільнили Шимів, ті скористалися свободою, щоб зігнати свій гнів на речах, які належали Андеру. Але чому на тих, що в Вестбруці, а не тих, що зберігаються в бібліотеці маєтку міністра культури?

Слова Йозефа Андера загриміли в мозку Річарда.

«Під кінець я прийшов до висновку, що повинен відкинути і Творця, і Володаря. І створив власне творіння, власне відродження і смерть, і цим своїм діянням назавжди захистив мій народ. Отже, прощайте, бо я заспокою мою душу в тривожних водах і таким чином буду вічно наглядати за тим, що так ретельно виткав і що відтепер у повній безпеці і незмінне».

Тривожні води!

Нарешті Річард все зрозумів.

— Мені треба йти. Дю Шайю, мені треба йти. — Річард схопив її за плечі. — Будь ласка, не дай їй померти до мого повернення. Обов'язково!

— Річард, ми зробимо все, що зможемо. Даю тобі слово як твоя дружина.

— Едвін!

Уінтроп миттєво виник в коридорі.

— Так, Річард? Що я можу зробити? Говори.

— Можеш укрити цих людей у своєму домі? Моя дружина… — Річард судорожно сковтнув, намагаючись не втрачати самовладання. — Можеш залишити у себе Келен? І Дю Шайю з її п'ятьма мечниками?

— Будинок великий, — широко повів рукою Едвін. — Кімнат тут повно. Ніхто не дізнається, що вони тут. У мене залишилося мало друзів, але залишилися лише ті, яким я довірив би і власне життя.

— Спасибі, Едвін, — Річард потиснув андерцю руку. — Коли я повернуся, тобі краще буде покинути будинок.

— Що?! Чому?!

— Імперський Орден на підході.

— Хіба ти не зупиниш його?

— Яким чином? — Розвів руками Річард. — Більше того — чого заради? Ці люди відкинули наданий мною шанс. Едвін, вони вбили твою дружину так само, як спробували вбити мою. І ти хочеш, щоб заради збереження їх благополуччя я жертвував хорошими людьми?

Едвін поник.

— Та ні, звичайно. Але є й такі серед нас, хто був на твоєму боці, Річард! Деякі намагалися…

— Знаю. Тому-то й попереджаю тебе. Скажи своїм друзям, щоб забиралися звідси, поки можливо. Своїх солдатів я відішлю нині ж. Імперський Орден буде тут через два тижні.

— Як довго ти будеш відсутнім?

— Не більше десяти днів. Мені потрібно в гори, до пустища над долиною Наріф.

— Мерзенне містечко.

— Ти навіть уявити собі не можеш наскільки, — кивнув Річард.

— Ми подбаємо про Матір-сповідницю, зробимо все, що в наших силах.

— Едвін, у тебе є бочки? Андерець насупився:

— Так, у підвалі.

— Наповни їх водою. І запасися продовольством прямо зараз. Через кілька днів вода і все, що виростає, може виявитися шкідливим для здоров'я.

— Це чому?

— Джеган йде сюди за продовольством, — скрипнув дубами Річард. — Ну так я забезпечу йому в гіршому випадку нетравлення шлунка!

Річард, — м'яко звернулася до нього Дю Шайю, заглядаючи в очі. — Не впевнена… Але, може, ти захочеш до від'їзду побачити Келен?

Річард вже повністю опанував собою.

— Так, звичайно!

Всю дорогу до табору Річард мчав галопом. Там він міг узяти свіжого коня. Влетівши в табір, він подумав у першу мить, що капітан Мейферт оголосив тривогу. Караул був подвоєний і розташований далі, ніж звичайно. Напевно, капітан дізнався від бака-тау-мана про те, що трапилося.

Річард сподівався, що капітан не запитає про Келен. Він дуже сумнівався, що зможе тримати себе в руках, якщо доведеться розповідати офіцеру, в якому вона стані.

Навіть знаючи, що перед ним Келен, Річард ледь її впізнав.

Видовище було абсолютно моторошне. У нього серце обірвалося. Ніколи в житті він не відчував себе таким самотнім і не відчував такої муки.

Але замість того, щоб віддатися розпачу, Річард величезним зусиллям волі налаштував себе на вирішення майбутньої задачі. Якщо він хоче допомогти Келен, він повинен зараз викинути її з голови. Він розумів, що це неможливо, але все ж намагався думати про Йозефа Андера і про те, що слід робити.