Аутсайдери - Олександр Шевченко

— Та облиште, — махнув рукою той. — Дивина якась. Напевне, я сплю, і все це мені мариться.

Яків розсміявся.

— Можу вас вщипнути, якщо сумніваєтеся.

— Зробіть таку ласку.

Симон аж скрикнув, коли сильна рука Якова щипнула його біцепса.

— Ні, це насправді… Божевілля, але схоже, що все-таки реальне.

«Якась селянка каже мені, що любить мої книжки, — подумав, — і що мене тут усі знають. Чи не маячня? Коли це я встиг стати кумиром провінціалів?»

Чорнявка з’явилася у дверях, тримаючи в руці замацане видання «Червоного каяття» у м’якій обкладинці. За її спиною перешіптувалися дві дівчини-близнючки у білих фартухах, вочевидь, уже проінформовані про заїжджу знаменитість. Цікаво, чи багато він би втратив у їхніх очах, якби повідомив, що лише вчора розкришив порожній келих об лисину ще відомішого письменника, а потім цілу ніч спав на підлозі в кухні?

— Дозвольте попросити у вас автограф, — урочисто мовила вона, і близнята зайшлися в реготі. Симон глянув на кожного із присутніх, а потім з уклоном прийняв із її рук книжку й олівець, що викликало ще один вибух сміху. Чорнява озирнулася до дівчат і дала кожній понюхати кулака.

— Як вас звати? — запитав він.

— Олеся.

Симон розгорнув книжку і написав на титулі: «Олесі у день знайомства в „Діброві“. С. С.». Потім глянув на власне фото на останній сторінці. Там він був ще молодий і майже не зіпсований. Так ось звідки знають його обличчя.

Він повернув книжку власниці, і та взяла її, неначе безцінну реліквію. Сміх, та й годі.

— А тепер відкриєте таємницю, звідки у вас мій роман? — поцікавився Симон.

— У нас є книжковий магазин, — відповіла Олеся здивовано. — Нам завозили всі ваші книги. Не думаєте ж ви, що ми тут як оті дикуни?

— Ні, звісно ж, ні.

Чорнява озирнулася до дівчат-близнючок.

— Чого роти пороззявляли? Ану до роботи!

Обидві засміялися востаннє і зникли за дверима. Олеся знову повернулася до нього, збираючись продовжити розмову.

— То що ж вас привело у наші краї?

— Почнемо з того, що ми хотіли пообідати, — усміхнувся Симон.

Жінка відразу підхопилася, звернувши нарешті увагу і на Якова з хлопчиком, які увесь час стояли поруч.

— О, так, вибачте! Що будете замовляти?

Симон подивився на Якова.

— У меню у вас указано м’ясний суп… — почав той. Олеся захитала головою.

— Ні, таких гостей я годувати супом не збираюся. Ви краще сідайте, а я зараз сама все зроблю.

Перш ніж ті встигли щось сказати, вона вибігла на кухню. Яків знизав плечима.

— Ну що ж, послухаймося хазяйки.

Усі троє сіли за найближчий столик. Симон знову скорботно поглянув у куток із пляшками, а коли повернув голову, помітив, що обидва його супутники дивляться на нього якось дивно. Він кумедно зімітував їхні обличчя.

— Що сталося?

— Та ні, нічого, — відповів Яків, ховаючи посмішку. — Я подумав, що тепер ви, мабуть, схочете тут залишитися.

— Можливо, — погодився Симон. — Я й сам вражений. Такою увагою мене обділяли навіть у рідному місті.

— Розумію. Проте не буду лізти у ваші справи, — він озирнувся на скляну вітрину за спиною, яка виходила на вкриту сонячними плямами зелену вуличку. — Доволі приємне містечко.

— Так, — замислено вимовив Симон. — Приємне.

— Я от міркую — може, й нам варто тут зупинитися? Якщо знайдемо якесь житло, то можна затриматися на кілька днів і скласти про нього більш чітке уявлення. Синку, що ти на це скажеш?

— Чудне це місце, — промовив Максим, дивлячись у вікно. — Сам не знаю…

— Це тому, що тут замало людей порівняно з Києвом, — пояснив Яків. — Таке буває. Якщо обжитися, то можна звикнути і навіть насолоджуватися цим. До речі, тут є школа — ми якраз повз неї проїжджали. Маленька й симпатична.

— Я бачив, — сказав Максим і замовк. Може, йому тільки здається, що тут щось не так. Скоріше за все, він справді звик до галасливого міста, тому й почувався тут ніяково. Але спробувати можна — раптом йому сподобається?

— Вирішуйте самі, — сказав Симон. — Не хочу нічого радити, але я, мабуть, залишуся і трошки роздивлюся навколо.

— Мабуть, ми теж, — ствердно мовив Яків. — Згоден, Максиме?

— Згоден, — тихо відповів хлопчик.

Хазяйка кафе Олеся з’явилася перед ними за кілька хвилин разом із двома своїми помічницями. Вони несли таці, заставлені безліччю різноманітних страв. Кожен отримав миску червоного борщу з добрячою ложкою сметани, печеню, відбивні та склянку соку. Мабуть, саме в цю мить трійця зрозуміла, що