Аутсайдери - Олександр Шевченко
Він повернувся в машину, з’їхав із головної траси і рушив на Ковилець.
12— Це і був ваш автобус? — запитав водій. Симон на задньому сидінні хитнув головою, спостерігаючи, як нещасний «Ікарус» зникає вдалині.
— Так. Він самий.
— Добре, що натрапили на нас, — сказав чоловік, підморгнувши дзеркальцю. — Інакше сидіти б вам на цій дорозі… Мене звуть Яків Науменко, а це мій син, Максим.
— Симон. Симон Сич. Я письменник.
Він і сам не знав, навіщо це сказав. Звісно ж не для того, щоб помітити в очах водія раптове пізнавання і «дайте автографа». Цього й не сталося — Яків лише здивовано перепитав:
— Письменник? Ви з Києва?
— Так.
Хлопчик нарешті озирнувся й поглянув на нього з певною часткою зацікавлення, проте нічого не сказав і за мить повернувся до споглядання фотографії в руці.
— Вибачте, пане Сич… — почав Яків.
— Симон. Просто Симон.
— …Симоне. Маю признатися, що ніколи не чув про вас і не читав ваших книжок…
— То нічого, — посміхнувся Симон. — Гадаю, ви небагато втратили.
— Але що ви робите тут, у цих Богом забутих місцях? Шукаєте натхнення?
— Не зовсім, — відповів Симон. — Насправді я просто вирішив трохи поїздити по країні. Так би мовити, втекти від суспільства.
— Розумію. Інколи всім нам потрібно усамітнитися. І куди ж ви прямуєте?
— Спочатку я збирався у Чорнобай… проте зараз уже й не знаю, чи справді хочу потрапити саме туди. Тому, якщо ви не проти, поїду з вами, а коли набридну, висадіть мене в першому-ліпшому містечку.
— Що ж, не заперечую, — промовив Яків. — Власне кажучи, мета подорожі в нас із вами майже однакова. Ми з сином вирішили підшукати місце для переїзду, після того як… — він на мить завагався, — …моя дружина померла.
— Співчуваю, — відказав Симон. Він помітив, що хлопчик відвернувся до вікна і підпер голову рукою, ховаючи свої очі. Схоже, не лише він один збирався таким чином утекти від своїх проблем.
— Дякую. Тому ми й самі ще не впевнені, куди прямуємо.
Симон зніяковіло почухав скроню.
— Слухайте… Якщо я вам заважатиму, то краще вийду зараз…
— Та ні, що ви! — запротестував водій. — Навпаки, ми зовсім не проти компанії!
— Ну, коли так…
— У мене пропозиція. Може, зупинимось у найближчому містечку і пообідаємо? — Яків глянув на хлопчика, потім озирнувся до свого пасажира. — Особисто я вмираю з голоду. Ви як, Симоне?
— Не відмовився б перекусити, — озвався той, згадавши, що із самого ранку не мав у роті ані крихти. Зараз самопочуття майже стабілізувалося, зате шлунок голосно нагадував про себе.
— Зазирни у мапу, синку. Що у нас там на маршруті?
Максим розгорнув на колінах карту і провів пальцем уздовж одного зі шляхів. Здається, він добре в ній орієнтувався.
— Найближче село — Бур-сів-ка — аж за п’ятнадцять кілометрів попереду.
— Дивні тут місця, — замислено прокоментував Симон. — Ніколи не бачив, щоб на такій велетенській відстані не було жодної хатини. Більше нагадує якісь прерії…
— І не кажіть, — погодився Яків. — Таке пустище вже кілометрів із тридцять тягнеться, якщо не помиляюсь. Я взагалі-то рідко коли виїздив так далеко, але й мені це здається дивним. З нинішніми темпами забудов та вартістю землі… Стривайте, а це що? Попереду раптом невідомо звідки виринув дороговказ із написом «КОВИЛЕЦЬ 5 КМ». Намальована стрілка вказувала у бік лісу, куди бігла вузька асфальтована дорога, що відокремлювалася від головної траси.
— Ковилець? — здивовано промовив Яків, пригальмовуючи.
— Тату, але на мапі в цьому місці немає жодного селища, — сказав Максим. — Поглянь сам.
— Може, ще не занесли, — припустив Симон. — Або карта стара…
— Новісінька, — заперечив хлопчик.
— …або селище щойно закладене, — закінчив він.
— Судячи з вигляду дороговказу, він стоїть тут досить давно, — сказав Яків. — Утім, яка різниця? Картографи теж помиляються. Гадаю, нам варто туди завітати. Згодні?
Заперечень не було. Він звернув на шлях і «Жигулі» покотилися в напрямку лісу.
Поїздка діяла на Якова цілюще. Упродовж кількох
