Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
Нарешті Роран не витримав.
— Прокляття! — скрикнув він. — Ти — наша родина! Ти не можеш поїхати!
— Я мушу. І ти знаєш це так само добре, як і я. Ти просто не хочеш цього визнавати.
Роран грюкнув кулаком по столу, а потім рвучко встав і підійшов до відчиненого вікна — м’язи на його обличчі закам’яніли.
Немовля заплакало.
— Цить, цить, моє маленьке, — сказала Катріна й погладила його по спинці.
Ерагон теж звівся й підійшов до Рорана:
— Я знаю, що це не те, чого б тобі хотілось. Мені теж ця мандрівка не дуже гріє душу, але в мене немає вибору.
— Ні! У тебе є вибір. Як і всі люди, ти маєш вибір.
— Так, і це те, що мені належить зробити.
Роран буркнув щось невиразне й схрестив руки на грудях.
— Якщо ти поїдеш, — озвалась Катріна, — то не зможеш бути дядьком Ізміри. Невже вона повинна зростати, навіть не знаючи тебе?
— Ні,— сказав Ерагон, повертаючись до жінки. — Я завжди зможу розмовляти з нею, слідкувати, щоб вона була добре захищена, можливо, мені навіть вдасться надсилати їй час від часу дарунки.
Він став на коліно й простягнув до дитини палець, який вона досить міцно схопила своєю ручкою.
— Але тебе не буде поруч.
— Так… Мене не буде поруч, — Ерагон м’яко звільнив палець із ручки Ізміри, звівся і став поруч із Рораном. — Але я ж вам кажу: ви можете приєднатись до мене.
М’язи на обличчі Рорана ожили.
— І покинути Паланкарську долину?! — він струснув головою. — Хорст та інші вже готуються до повернення назад. Ми відбудуємо Карвахол, і це буде найчудовіше містечко на всьому Хребті. Ти міг би нам допомогти. І все стало б так, як було раніше.
— Я б теж цього хотів.
Внизу Сапфіра тихо ревнула й тицьнулась носом у шию Фірнена. Зелений дракон пригорнувся ближче до неї.
— А чи немає іншого шляху, Ерагоне? — сумно спитав Роран.
— Якщо і є, то ми із Сапфірою не змогли його знайти.
— Будь воно прокляте!.. Це неправильно! Ти не мусиш жити сам-один у тій дикій місцині.
— Я не буду зовсім один. Блодхгарм і деякі інші ельфи поїдуть з нами.
Роран нетерпляче махнув рукою:
— Ти знаєш, що я маю на думці!
Міцний Молот посмикав кінчики вусів і обіперся руками об кам’яний виступ під вікном. Ерагон міг бачити, як м’язи на його могутніх плечах напружились. Роран помовчав, а потім глянув на Вершника:
— І що ти будеш робити тоді, коли дістанешся до того місця, куди зібрався?
— Знайду пагорб або скелю й побудую на вершині будинок, досить великий будинок, щоб умістити всіх драконів і гарантувати їм безпеку… А ти?.. Коли ти відбудуєш селище, що буде потім?
Легка посмішка заграла на обличчі Рорана:
— Та щось таке… Я хотів би побудувати замок на вершині тієї гори, про яку ми з тобою часто говорили. Невеликий замок, прошу взяти до уваги… просто кам’яну споруду зі стіною, яка зможе стримати будь-яких ургалів, котрі б вирішили напасти. На це піде, мабуть, кілька років… Зате потім ми зможемо добре захистити себе, на відміну від тих часів, коли разак прийшов із солдатами, — він скоса глянув на Ерагона: — У нас знайшлося б місце і для дракона…
— А в тебе знайшлося б місце для двох драконів? — Ерагон кивнув униз на Сапфіру й Фірнена.
— Навряд чи… А як Сапфіра ставиться до того, що доведеться його покинути?
— Їй це не подобається, але вона знає, що інакше бути не може.
— Егеж.
Бурштинове світло призахідного сонця впало на обличчя Рорана. Ерагон здивувався, коли побачив на чолі свого двоюрідного брата й довкола його очей глибокі зморшки. Невблаганний час залишив свої сумні сліди. Як швидко летить життя!
Тим часом Катріна поклала Ізміру в колиску. Потім вона теж підійшла до них, стала біля вікна й торкнулася долонею плеча Ерагона:
— Ми будемо сумувати за тобою, Ерагоне.
— А я за вами, — сказав він і взяв її за руку. — Але нам іще рано прощатися. Я б хотів, щоб ви втрьох поїхали зі мною в Елесмеру. Гадаю, вам би сподобалось побачене. А крім того, ми могли б провести разом іще кілька днів.
Роран повернув голову до Ерагона:
— Ми не зможемо проїхати весь шлях до Ду Вельденвардена з Ізмірою. Вона ще дуже мала. Навіть повернутися до Паланкарської долини буде досить складно, а про подорож до Елесмери годі навіть мріяти.
— Навіть якщо подорожувати на спині дракона? — Ерагон засміявся, побачивши їхні здивовані обличчя. — Арія й Фірнен згодні віднести вас в Елесмеру, тимчасом як ми із Сапфірою перенесемо яйця драконів з того місця, де вони приховані.
— А скільки часу займе подорож до Елесмери? — спитав Роран, хмурячись.
— Тиждень… приблизно тиждень. По дорозі Арія хотіла б відвідати короля Орика в Тронжхеймі. Ви були б весь час у теплі й безпеці. Ізмірі теж ніщо б не загрожувало.
Катріна й Роран перезирнулись.
— Було б дуже добре провести Ерагона… Крім того, я багато чула про те, які чудові в ельфів міста…
— Ти впевнена, що зможеш витримати? — спитав Роран.
Вона ствердно кивнула:
— Тільки якщо ти з нами…
Роран якийсь час мовчав.
— Ну, що ж, — нарешті сказав він, — я гадаю, що Хорт та інші зможуть знайти дорогу й без нас, — посмішка прозирнула крізь його бороду: — Я ніколи не сподівався побачити Беорські гори або побувати в одному з ельфійських міст. Але чом би й ні? Треба це зробити, доки є нагода.
— Добре, — сказала сяюча Катріна, — це ми владнали. Їдемо до Ду Вельденвардена.
— А як ми повернемось назад? — спитав Роран.
— На Фірнені,— відповів Ерагон. — Або, я гадаю, Арія дасть вам охорону, щоб супроводити вас до Паланкарської долини, якщо ви раптом вирішите подорожувати верхи на конях.
Роран скривився:
— Ні-ні, не на конях. Якщо мені доведеться проїхати верхи ще хоч на якомусь коні, це буде катастрофа.
— Отакої? Тоді, я гадаю, Сніговій тобі більше не потрібен, — сказав Ерагон, лукаво підвівши брову.
— Ти знаєш, що я маю на увазі. Я радий, що в мене є Сніговій, навіть якщо якийсь час я й
