Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Привид зник, а я продовжував міряти кімнату кроками. Сісти чи лягти боявся. Відчував, що в такому разі негайно засну і розбудити мене буде нелегко. Але я не намотав великий кілометраж, бо Привид повернувся дуже швидко.

— Королева, Віалла, перебуває у своєму кабінеті, — відрапортував мені, — кладку поновили, а коридором іде карлик і стукає в усі двері.

— Прокляття, — сказав я. — Отже, вони помітили, що Камінь зник. Карлик, кажеш?

— Карлик.

Я зітхнув.

— Гадаю, мені краще піти нагору, повернути Самоцвіт і спробувати пояснити, що сталось. Якщо Віалла повірить мені, можливо, вона не розповідатиме про це Рендому.

— Я перенесу тебе туди.

— Ні, це було б нерозважливо. І не надто ввічливо. Краще я постукаю у двері, і хай цього разу мене впустять, як годиться.

— Звідки люди знають, коли треба стукати, а коли заходити просто так?

— Зазвичай, якщо двері зачинені, треба стукати.

— Так, як робить наразі карлик?

Я почув, як здалеку долинає ледь чутний стукіт.

— Він що, просто йде коридором і гупає в усі двері, без розбору? — поцікавився я.

— Він стукає в усі двері по черзі, тож не знаю, чи можна це назвати без розбору. Досі за всіма дверима, у які стукав карлик, нікого не було. Біля твоїх дверей він буде за хвилину чи дві.

Я підійшов до дверей, відімкнув замок, відчинив двері й вийшов з кімнати.

Справді, уздовж коридору простував якийсь курдупель. Помітивши, як я відчинив двері, він вишкірився собі в бороду й попрямував до мене.

Тепер я побачив, що це був горбань.

— Боже правий! — сказав я. — Ви Дворкін, чи не так? Справжній Дворкін!

— Начебто так, — відповів він приємним голосом. — А ти, сподіваюся, Мерлін, син Корвіна?

— Це я. Яка приємна зустріч і яка несподівана...

— Це не світський візит, — відповів той, наблизившись до мене, потиснувши мені руку і поплескавши по плечі. — Ага! То ти мешкаєш тут!

— Так, — підтвердив я. — Може, зайдете?

— Дякую.

Я впустив його до кімнати. Привид замаскувався, щоб непомітно бути присутнім при нашій бесіді, й улаштувався на гардеробі, вдаючи із себе заблукалий промінчик сонця. Дворкін швидко обійшов вітальню, зазирнув до спальні, на мить затримав погляд на Найді, пробурмотівши собі під ніс: «Не варто будити демонів, коли вони сплять», — торкнувся Каменя на моїй шиї, коли знову проходив повз мене, зловісно похитав головою й усівся в крісло, на яке я боявся присісти, щоб не заснути.

— Вип’єте вина? — запитав я.

Він покрутив головою і сказав:

— Ні, дякую. Це ти полагодив найближчий Пошкоджений Лабіринт у Тіні, адже так?

— Так, це зробив я.

— Чому ти вчинив так?

— У мене не було вибору.

— Краще розкажи мені все, — промовив старий, смикаючи себе за жахливу кудлату бороду. Волосся у нього теж було задовге й мало такий вигляд, наче його не зле було б підстригти. Але ні в його погляді, ні у словах нічого не вказувало на божевілля.

— Це заплутана історія, — сказав я. — І, щоб не заснути на середині оповідки, мені треба випити кави.

Він наставив долоні, й між нами виник столик із білою скатертиною, накритий на двох, з парким срібним кавником над свічкою-пігулкою. Ще на столі стояла тарілка з бісквітами. Я б не зумів так швидко це викликати. Мабуть, і Мандорові не вдалося б.

— Тоді я приєднаюся до тебе, — промовив Дворкін.

Зітхнувши, я розлив каву по горнятках. Тоді взявся за Судний Камінь, що висів у мене на грудях.

— Може, спочатку я б повернув цю річ на місце, — сказав Дворкіну. — Інакше у мене можуть бути великі неприємності.

Після цих слів я почав підійматися зі стільця, але Дворкін похитав головою.

— Гадаю, не варто цього робити, — зауважив він. — Якщо ти зараз його знімеш, то можеш померти.

Я знову опустився на своє місце.

— Вершки, цукор? — запропонував я.

9

Я повільно приходив до тями. Ця знайома блакить була наче озером першобуття, де вільно плавало моє «я»... А, так, я перебував тут, тому що... тому що я тут був, як співається у відомій пісні[141]. Я повернувся на бік у своєму опальникові, підтягнув коліна до грудей і заснув ізнову.

Коли прокинувся наступного разу й розплющив очі, світ був усе ще блакитним. Правильно кажуть, що давні пригоди боронять від шкоди. Раптом мені спало на думку, що Люк може з’явитися тут будь-якої хвилини, аби мене вколошкати, і пальці мої самі зімкнулися на руків’ї меча. Я нашорошив вуха, прислухаючись, чи не скрадається хтось поблизу.

Чим я сьогодні займатимуся? Прорубуватимуся крізь стіну своєї кришталевої печери? Чи тут з’явиться Джасра й знову спробує розправитися зі мною?

Знову? Щось я плутаю, мабуть... Мені пригадалася купа подій, у яких брали участь Юрт і Корал, Люк і Мандор, навіть Джулія. Чи це мені наснилося?

Паніка, що накрила мене габою після пробудження, відкотилася так само миттєво. До мене повернувся мій дух, що мандрував десь, поки я спав, а з ним повернулися й усі спогади. Я позіхнув, і все стало на свої місця.

Я потягнувся. Сів. Протер очі.

Так, я знову був у кришталевій печері. Ні, усе, що відбулося зі мною після того, як Люк мене ув’язнив, мені не наснилось. Я повернувся сюди свідомо, тому що: а) добрий цілонічний сон у цій часовій лінії дорівнював кільком хвилинам в Амбері; б) ніхто б не зміг смикнути мене тут, сконтактувавши через Козирі; в) навіть Лабіринт і Лоґрус, найімовірніше, не змогли б дістатися тут до мене.

Прибравши волосся, що впало мені на очі, я підвівся та попрямував до нужника. Добре я зміркував — наказати Привидові перенести мене сюди після нашої наради з Дворкіним. Я відчував, що проспав не менше дванадцяти годин, проспав мов убитий, без прокину. Саме те, що було мені потрібно. Я видудлив кварту води, а тим, що залишилось у пляшці, умився.

Трохи згодом, коли я вдягнувся й засунув постільну білизну до комори, пішов до вестибюля й став у стовпі світла, що падало крізь вертикальну штольню. Клаптик неба, який я міг бачити крізь нього,