Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін
Хай там як, а дітлахів у морі було пребагато. Старий морський король мав сотні доньок і тисячі внуків, і всі жили в одному палаці, й усі — на чолі з пані Артаксерксовою — захоплювались обома Роверами. Шкода, що Роверандом не додумався розповісти свою історію їй: уже хто-хто, а вона знала, як ладнати з ТАМом і з будь-яким його настроєм. Але тоді Роверандом хутко втрапив би додому і втратив би безліч цікавого. Саме з пані Артаксерксовою та декотрими дітлахами він побував у Великих Білих Печерах, де нагромаджують і переховують усі коштовності, які загубились у морських водах або й були там одвіку.
А іншого разу вони навідалися до менших морських чарівниць, котрі мешкали у скляних будиночках на дні моря. Морські чарівниці нечасто плавають, лише блукають, співаючи, спокійними місцинами або катаються у каретах-мушлях, запряжених найдрібнішою рибкою; або ж їздять верхи на зелених крабах, правлячи ними з допомогою віжок із тонких волокон (це, втім, не заважає крабам звично рухатися боком); чарівниці мають клопоти з морськими ґоблінами — більшими за розміром, огидними та бешкетливими, — котрі тільки те й роблять, що борюкаються, полюють на риб і гасають усюди на морських кониках. Оті ґобліни можуть довго обходитися без води й під час шторму граються край берега у хвилях прибою. Чарівниці теж так уміють, але над усе полюбляють спокійні теплі ночі, які настають услід за літніми вечорами, тож чарівниці виринають із води на самотніх узбережжях (відтак їх рідко хто бачить).
Одного дня старий Уін з'явився знову і, щоб урізноманітнити життя песиків, запропонував покатати їх верхи; катання те нагадувало подорож на рухомій горі. Цуциків не було багато-багато днів, одначе повернулися вони зі східного краю світу (там кит виплив на поверхню й випустив такий височенний водний фонтан, що значна його частина вилилася зі світу і вихлюпнулася за його край) саме вчасно.
Іншого разу кит завіз песиків на протилежний бік моря (чи просто підплив до берега так близько, як тільки наважився), і то була ще довша та ще захопливіша подорож, найдивовижніша з усіх мандрівок Роверандома, — та це він усвідомив лише згодом, коли подорослішав і помудрішав. Аби розповісти про всі пригоди подорожніх у Водах-яких-немає-на-мапах, про невідомі географам терени, які їм довелось угледіти, перш ніж вони проминули Тінисті Моря й досягли великої Затоки Дивоземелля (за нашою назвою) поза Магічними Островами, побачивши вдалині на крайньому Заході Гори Ельфійської Оселі та відсвіт Дивокраю на хвилях, треба було би написати ще бодай одну Історію. Роверандомові здалося, що він помітив ельфійське місто на зеленому пагорбі попід Горами — білий спалах удалині; та Уін зненацька знову пірнув на глибину, тож песик не був певен, що саме він побачив. Якщо ж він не помилився, то став однією з дуже небагатьох дво- чи чотириногих істот, котрі ходять нашою землею І можуть похвалитися, що бодай мигцем змогли побачити ту іншу землю — хоч яка вона далека.
— Мені добряче перепаде, якщо про це довідаються! — сказав Уін. — Нікому з Зовнішніх Земель не дозволено запливати сюди: і таке трапляється не часто. Анічичирк про це!
Що я там казав про песиків? Що вони не забувають уламків каменів, пожбурених у них в поганому гуморі? Так-от, попри всі огляди різноманітних місцевостей і ці захопливі мандрівки. Роверандомова глибинна пам'ять раз у раз повертала його до того уламка. А щойно вони повернулися додому, його верхня пам'ять теж згадала про камінець.
Найпершою його думкою було: «Де ж той старий чарівник? Навіщо бути з ним увічливим? Щойно трапиться найменша нагода, я знову зіпсую йому штани».
Саме такий настрій мав песик і тоді, коли після марних спроб порозмовляти з Артаксерксом віч-на-віч, побачив, як маг проходить повз нього однією з королівських доріг, які вели з палацу. Чарівник, маючи поважний вік, був надто гордим, аби відростити собі хвіст чи плавці або ж навчитися добре плавати. Єдине, що він робив, як риба, — це пив (навіть у морі, тож тепер його, певно, мучила спрага); чимало часу, який найкраще було би використати для виконання службових обов'язків. Артаксеркс витрачав на те, щоби начаклувати величезні бочки сидру в особистих апартаментах. А якщо йому треба було швидко кудись дістатися, він їздив. Коли Роверандом побачив його, чарівник їхав у своєму експресі — гігантській мушлі їстівного молюска, запряженій сімома акулами. Морські мешканці швидко втікали з дороги, бо акули могли покусати.
— Пливімо за ним! — сказав Роверандом морському песикові, й вони попливли слідом; і обидва собачі бешкетники жбурляли в карету камінці, щойно вона пропливала під скелями. Як уже було мовлено, вони могли рухатися майже блискавично, пролітали вперед, ховались у водоростях і зіштовхували на експрес усе, що вдавалося знайти. Чарівникові це вельми надокучало, та песики були обережні, тож йому не вдавалося їх вистежити.
Артаксеркс був у поганому гуморі ще до мандрівки, а не проїхавши й кількох миль, по-справжньому розлютився, проте до люті домішувалася тривога. Він їхав дізнатися, якої шкоди завдав незвичайний вир, що виник на рівному місці, — та ще й у тій частині моря, яка йому геть не подобалася; чарівник гадав (і був цілком правий), що там водяться препаскудні істоти, котрих найкраще не чіпати. Гадаю, ви розумієте, про що йдеться; принаймні Артаксеркс це розумів. То прокидався (чи подумував про це) стародавній Морський Змій.
Він довгі роки спав міцним сном, а тепер заворушився. Якби він випростався, то, безперечно, простягнувся би на сотню миль (дехто каже, що змій сягнув би від Краю до Краю, та це перебільшення): а вгорнутого його могла вмістити лишень одна печера, однісінька печера на всі океани, крім хіба що Казанка (там він раніше й жив. І туди його хотіло би запроторити чимало морських мешканців), і вона — на превелике нещастя — була менш як за сто миль від палацу морського короля.
Коли Змій спросоння розпростав кільце чи два, води збурунилися, здригнулись і знесли житла морських мешканців, позбавивши сну всіх на багато миль довкола. Проте виряджати ТАМа в розвідку було не вельми розумно, адже Морський Змій був надто великий і дужий, старий і нерозумний (правічний, доісторичний, первісноморський, казковий, міфічний та Інші дурнуваті прикметники, якими його характеризують), аби його можна було контролювати: і Артаксеркс розумів це аж надто добре.
Навіть Місячанин за п'ятдесят років важкої праці не спромігся зварити такі великі, довгі та сильні
