Володар драконів - Корнелія Функе

— Так, і вони неодмінно хочуть із тобою познайомитися, — сказав він і виштовхнув гномів вперед. — Ось це Гіпсова борода, це Мигдалина, це Графіт, а це… — він невдоволено озирнувся. — А четвертий де? Я навіть імені його не знаю.

— Кремінна борода! — неуважно мовив Гіпсова борода, з благоговінням дивлячись на дракона. — Навіть гадки не маю, куди він подівся. Кремінна борода у нас якийсь дивакуватий.

Мухоніжка на своєму уступі мало не розсміявся вголос.

— Кремінна борода не дивакуватий, а дурний, — прошепотів він. — І він тепер служить Кропивнику чистильником панцира.

Коли гомункулус звісився над краєм уступу, під ним зірвався камінчик. Він упав просто на голову маленькій кобольдисі. Вона тривожно глянула вгору, але Мухоніжка встиг сховатися назад за край.

— Ці гноми вважають, Лунгу, що ти відчуваєш скарби, — сказав хлопчик. — Вони хочуть, щоб ти обнюхав їхні гори.

— Скарби? — Лунг труснув головою. — Які ще скарби? Ви маєте на увазі золото і срібло?

Гноми кивнули. Вони з надією дивилися на дракона. Лунг підійшов до схилу гори і понюхав скелю. Гноми збуджено тулилися до його лап.

— Пахне добре, — сказав дракон. — Зовсім інакше, ніж ті гори, звідки я прибув, але добре. Тільки я при всьому бажанні не можу вам сказати, чому саме.

Гноми розчаровано перезирнулися.

— А там, звідки ти прибув, ще залишилися дракони? — з цікавістю запитав Мигдалина.

— Я б теж не проти про це дізнатися, — прошепотів Мухоніжка на своєму спостережному пункті.

— Звичайно, — відповів дракон. — Сподіваюся, що там, куди я лечу, їх також повно.

— Досить балакати! — втрутилася кобольдиха, урвавши розмову у найцікавішому місці. Мухоніжці хотілося відірвати їй голову. Вискочивши між гномами і драконом, кобольдиха стала відганяти недомірків:

— Ви чули, що сказав Лунг? Він не знає, чи є скарби у цій горі. Тому швиденько беріть свої молоти і кирки, і з’ясовуйте це самі. Лунгу треба відпочити. Нам ще далеко летіти.

На тому розмова скінчилася. Протягом найближчих годин Сірчана шкурка дбала про те, щоб Мухоніжка не дізнався більш нічого цікавого. Гноми розповідали Лунгу про старі добрі часи, коли їхні діди їздили верхи на драконах, а потім Гіпсова борода читав Лунгу нескінченну лекцію про кварці та срібну руду.

Це було нестерпно. Мухоніжка з нудьги позіхав так, що ледве не гепнувся зі свого уступу.

Коли сонце вже висіло низько над горами, він покинув свій спостережний пункт, подав знак крукові рушати за ним і насилу видерся вгору по скелях до джерела, про яке говорив йому Кремінна голова. Вода тугим струменем виривалася з отвору скелі і збиралася у невеличку водойму. Гноми обклали його по колу блискучими напівкоштовними каменями. Крук, каркнувши, опустився на камені і став виколупувати жуків, які ховалися у шпаринах. А Мухоніжка тим часом видерся на найбільший камінь і плюнув у чисту воду.

Водна поверхня вкрилася брижами. Вода потемніла, і перед гомункулусом з’явилося зображення його господаря. На спині у нього стояв Кремінна борода і великим опахалом змахував порох зі спинного гребеня.

— Нарешті! — буркнув Кропивник. — Де ти був стільки часу? Я мало не зжер цього гнома з нетерплячки.

— Не варто цього робити, господарю, — відповів Мухоніжка. — Він сказав правду. Сюди справді залетів дракон. Срібний, як місяць, набагато менший за вас, але все ж таки дракон, поза всяким сумнівом.

Кропивник недовірливо дивився на гомункулуса.

— Дракон… — прошепотів він. — Срібний дракон. Я весь світ обшукав, ганяючись за ними, зазирнув у кожну шпарину. І раптом один із них приземляється майже біля моїх дверей, — він провів язиком по зубах і посміхнувся.

— Ось бачите! — гукнув із його спини Кремінна борода. Від хвилювання він навіть впустив опахало. — Це я вам його знайшов, я! Ви мені дасте пластину? Або навіть дві?

— Замовкни! — гаркнув на нього Кропивник. — А то побачиш золото у мене між зубів! Чисть далі!

Переляканий гном поспішно зісковзнув з його спини і підхопив впущене опахало. Кропивник знову повернувся до свого колишнього чистильника:

— Розповідай, що ти про нього дізнався. Чи там, звідки він прилетів, ще живуть дракони?

— Так, повно, — відповів Мухоніжка. Очі в його господаря спалахнули.

— О-о! — видихнув він. — Нарешті! Нарешті я знову зможу пополювати, — він вишкірив зуби. — Де ж вони?

Мухоніжка потер кінчик носа і нервово глянув на відображення свого господаря.

— Цього, — він втягнув голову в плечі, — цього я не знаю, мій пане.

— Цього ти не знаєш? — Кропивник загарчав так голосно, що Кремінна борода полетів із його спини сторч головою. Як це ти не знаєш? Так що ж ти робив весь цей час, мерзотнику тонконогий?

— Я не винен, володарю! Це все маленька кобольдиха! — вигукнув Мухоніжка. — Вона стежить за тим, щоб дракон не обмовився, звідки він прибув. Але я знаю, що саме він шукає, мій пане! — Мухоніжка схилився до темної води. — Він шукає Поділ неба.

Кропивник схопився на ноги. Він стояв нерухомо, спрямувавши важкий погляд вбік Мухоніжки, але було зрозуміло, що дивиться він крізь нього. Кремінна борода розправив криси свого капелюха і, лаючись, почав видиратися вгору зубчастим хвостом свого нового господаря. Гомункулус обережно випростався.

— Ви знаєте це місце, повелителю? — тихо запитав він. Кропивник все ще дивився крізь нього.

— Про нього ніхто