Володар драконів - Корнелія Функе

— Давай-но розкажи що-небудь! — прогарчав він. — Розкажи мені про мої колишні подвиги.

— Знову одне й те саме, — тихо пробурмотів Мухоніжка.

— Що ти сказав? — гарикнув Кропивник.

— Нічого, мій пане, нічого, — поспішно відповів Мухоніжка. — Вже починаю, вибачте. Отже, одну хвильку. Як там воно було? Ага, ось так! — Малюк випростався. — Холодної, темної зимової ночі тисяча чотириста двадцять третього року…

— Тисяча чотириста двадцять четвертого! — знову гаркнув Кропивник. — Скільки разів тобі повторювати, мізки твої пташині? — Він розлючено махнув лапою убік чоловічка, але Мухоніжка спритно ухилився.

— Саме так, повелителю, холодної, темної місячної ночі тисяча чотириста двадцять четвертого року, — почав він знову, — великий алхімік Петрозій Беленіус створив найбільше диво з тих, що будь-коли бачив світ, могутню істоту…

— Могутню і найнебезпечнішу істоту, — грізно перебив його Кропивник. — Зосередься, будь ласка. А то я відкушу твої павучі ніжки. Розповідай далі.

— Так, могутню і найнебезпечнішу істоту, — покірно продовжував Мухоніжка, — що коли-небудь ступала по землі. Він створив її з іншої істоти, імені якої не знає ніхто, з вогню і води, із золота і заліза, з твердого каменя і ніжної роси з листя фіалки. Потім силою блискавок він пробудив її до життя і назвав своє творіння ім’ям Кропивник, — Мухоніжка позіхнув. — Пробачте, будь ласка.

— Продовжуй, — прогарчав Кропивник і прикрив червоні очі.

— Продовжую, мій пане, — Мухоніжка затиснув пилку під пахвою і перейшов до наступної лапи. — Тієї ж ночі Петрозій створив ще дванадцять гомункулусів, чоловічків, останній з яких сидить зараз тут і підпилює вам кігті. Решта…

— Пропусти це! — рикнув Кропивник.

— Може, розповісти про кінець Петрозія, нашого творця, у вашій високоповажній пащеці?

— Ні, це не цікаво. Розкажи краще про полювання, чистильнику панцира, про моє велике полювання.

Мухоніжка зітхнув:

— Уже невдовзі після свого створення великий, непереможний, вічно сяючий Кропивник, на прізвисько Золотий, поставив собі завдання зчистити решту драконів із лиця землі…

— Зчистити? — Кропивник розплющив одне око. — Зчистити?! Гадаєш, це добре звучить?

— А хіба раніше я вживав якесь інше слово, повелителю? — Мухоніжка потер свій гострий ніс. — Я його, мабуть, забув. Ой, пилка зламалась.

— То піди візьми іншу! — прогарчав Кропивник. — Тільки швидше, не барись, а то я пошлю тебе провідати одинадцять братиків у мене в шлунку.

— Дякую, не треба, — прошепотів Мухоніжка, швидко схоплюючись.

Але в ту мить, коли він хотів вже було бігти по пилку, до підземелля спустився кам’яними сходами великий крук. Крукам Мухоніжка не дивувався. Чорнопері істоти були для Кропивника найстараннішими і найвірнішими шпигунами, хоч час від часу він зжирав котрогось із них. Але цього разу на спині в крука сидів ще й гірський гном. Взагалі-то ці дрібні створіння зазвичай не наважувались сюди зазирати. Навіть політуру для панцира вони не приносили самі, а передавали кимось із круків.

Спускаючись сходами вниз на спині крука, гном притримував руками криси свого величезного капелюха. Обличчя в нього розчервонілося від хвилювання. На останній сходинці він притьмом зістрибнув із чорного птаха і зробив кілька кроків убік. Кропивник на повен зріст простягся перед ним на долівці.

— Чого тобі треба? — невдоволено запитав господар Мухоніжки.

— Я його бачив! — вигукнув гном, шанобливо схиливши голову. — Я його бачив, ваше золоте сіятельство!

— Кого саме? — Кропивник із нудьгуючим виглядом почухав бороду. Мухоніжка підійшов до гнома і схилився над ним.

— Швидше переходь до суті справи, — шепнув він, — нічого очі долу тупити. Повелитель сьогодні в поганому гуморі, гірше не буває.

Гном притьмом схопився, підвів перелякані очі на Кропивника і вказав тремтячим пальцем на стіну навпроти.

— Ось такого, — пробелькотів він, — такого я бачив.

Кропивник озирнувся. На стіні висів килим, витканий людьми багато століть тому. Фарби його зблякли, але малюнок було ясно видно навіть у підвальній напівтемряві — він зображував срібного дракона, за яким полюють лицарі.

Кропивник підвівся. Його червоні очі грізно втупилися в гнома.

— Ти бачив срібного дракона? — голос його прокотився громом під стародавнім склепінням. — Де ти його бачив?

— На нашій горі, — пробелькотів гном. — Він прилетів сьогодні вранці, з кобольдом і людиною. Я одразу ж полетів верхи на круку сюди, щоб доповісти тобі. Ти даси мені за це пластину твоєї луски? Одну золоту пластину!

— Цить! — гаркнув Кропивник. — Мені треба подумати.

— Але ти обіцяв мені! — вигукнув гном. Мухоніжка відтягнув його вбік.

— Тихо, бовдуре, — прошепотів він йому на вухо. — У тебе що, під капелюхом взагалі голови нема? Радій, якщо він тебе не зжере. Краще залазь швидше на свого крука і спробуй забратися звідси живим-здоровим. Ти, мабуть, побачив просто велику ящірку.

— Ні, ні! — заволав гном. — Це був дракон! Луска в нього ніби викута з місячного сяйва, і він великий, дуже великий.

Кропивник застиг, дивлячись на килим, потім обернувся.

— Горе! — нарешті сказав він. — Горе тобі, якщо ти помилився! Я розчавлю тебе, як таргана, якщо ти марно потурбував мене.

Гном втягнув голову в плечі.

— Чистильнику панцира,