Подружжя мимоволі - Олена Гуйда

Райнар підхопив мене під руку, притискаючи до себе трохи ближче, ніж це могло б ще здатися пристойним. Його коротке темне волосся скуйовджене, в чорних очах мерехтіли погані вогники, на губах грала дивна усмішка... і цей запах. Він що, п'яний?!

– Все гаразд, – намагаючись не показувати роздратування, я спробувала відсторонитися, але Райнар і не подумав мене відпускати. Ренгаль знову нагрівся на зап'ясті, – Вибач, на мене вдома чекає чоловік, не можу спізнюватися...

– Він не любить тебе, Шейлі! – Райнар притягнув мене до себе ще ближче. – Ти заслуговуєш на краще ставлення! Найкращу пару! Того, кого ти покохала!

Тільки цього мені зараз не вистачало! Він що, весь цей час сприймав моє спілкування як закоханість?

– Припини, будь ласка! – Промовила тихо, щоб не привертати уваги нечисельних перехожих. – І відпусти, ти робиш мені боляче!

Ренгаль заворушився і, клянусь усіма драконячими богами, розправив два золотисті крила.

– Шейлі, я так сподівався... Так чекав того, що ти станеш моєю парою, – Райнар, ніби не чув моє прохання, і практично потягнув мене кудись у бік найближчого повороту. – Але ж жерці вирішили за тебе! Втечімо! Покиньмо столицю! Туди, де нас ніхто не знайде, туди, де ми зможемо бути разом... Де зможемо кохати одне одного!

Ну все! Мені набрид цей п'яний діалог з п'яними зізнаннями! Відчула приплив сили і покликала вогонь на захист... і цієї миті в обличчя полетів сріблястий порошок. А потім я відчула, що ноги підкошуються, світ перед очима розпливається.

– Я заберу тебе звідси... – шепіт пролунав над вухом, а слідом жорсткі губи вп'ялися в мою шию, але я і пальцем не могла поворушити!

Знерухомлюючий порошок?! Але звідки він у нього?

Райнар перехопив мене за талію і різко опустив на щось м'яке. У напівтемряві перед очима з'явилися обриси кабіни екіпажу. Услід тріснула тканина моєї щільної накидки, і я відчула справжній жах. О Вічний вогонь! Тільки не це!

Шлунок скрутило спазмом. Кров стукала у вухах. Спробувала закричати, але з горла вирвався лише тихий схлип. Оксамитова оббивка критого екіпажу перед очима переверталася і кружляла, змащуючись і розпливаючись криваво-червоною плямою. Та що це таке?! Стиснула зуби, намагаючись боротися з сильною магією, але... марно!

Зап'ястя стисло металом, що нагрівся, а наступної миті по кабіні прокотився звук, що смутно нагадує драконів рев.

– Ти будеш тільки моя! – Прошепотів Райнар, не звернувши уваги на гнів артефакту, і я відчула, як спідниці поповзли вгору, оголюючи ноги.

Цього не може бути! Це просто сон! Потрібно прокинутися, розплющити очі! Ну ж Шейлін!

Але уривчасте дихання з їдким запахом дешевого алкоголю так само нудотно обпалювало шкіру.

– Ось знав, що тебе не можна лишати одну! – прогарчав знайомий голос, і я, здається, вперше була йому рада.

Райнара вмить відірвало від мене, скрутило, вигнуло дугою і грюкнуло об стіну з такою силою, що здавалося, що дух з його тіла вилетів.

– Це у нас що таке? – прогуло, відбиваючись від кам'яних стін будинків. – Не смій торкатися моєї дружини!

Судомно втягнула повітря, що все ще смерділо їдким алкоголем. Краєм ока помітила, як мій колега, сподіваюся, вже колишній, сповзає по стіні на брудну бруківку підворіття. Мене все ще не відпускало відчуття нереальності того, що відбувається. Як поганий сон, жах. Думки плуталися. Райнар, викрадення, екіпаж... та Тайраш! Звідки він тут?

– Лієр Райнар Кернарін, – прогудів голос Тайраша, я перевела розфокусований погляд на чоловіка, все ще не маючи можливості рухатися.

Поруч із ним розгорнувся сувій туману, який він уважно розглядав. У туманних свитках зберігалися дані про всіх мешканців, гостей та навіть контрабандистів, які знаходилися на території Імперії. І доступ до них мали лише найвищі чини при владі. Раніше і батько міг ось так звернутися до цього реєстру, але...

– Напівкровка. Мати – дракониця, батько – виходець із Вічного лісу. – продовжував безбарвно зачитувати Тайраш. – Що йому там не сиділося? А! Вигнаний! Яка чудова подробиця. Молодший помічник архіваріуса. Одинокий. Постійного місця проживання немає. Не благонадійний. Мені все ясно! – Туманний сувій зник. Раш змахнув рукою і Райнар знову підвівся у повітря. – Ви звинувачуєтеся в нападі на лієру Хеймар, дружину начальника таємного розшуку, нащадка одного з найдавніших родів Драконової імперії. Цей злочин карається смертю. Але… – Раш усміхнувся так, що навіть мені погано стало. – Я не буду такий милосердний. У мене є один знайомий дроу, який змусить тебе просити смерті. Повір, він уміє завдавати болю так, як ніхто інший.

Райнар щось незрозуміло промимрив, але Тайраш зовсім ніяк не відреагував на це судорожне мукання.

За крок від Раша відкрився червоний портал і різко змахнувши рукою, він відправив мого колишнього колегу… гадаю, у в'язниці таємного розшуку.

У підворітті стало тихо, а мені чомусь страшно. Була якесь підозра, що чоловік не дуже задоволений ситуацією, і як би мене не відправили зараз слідом. Варто було чекати мінімум прочуханки, але я до неї була зараз не готова зовсім.

Тайраш підійшов до карети, по-воєнному карбуючи крок, і навис наді мною, застигши біля входу. Кілька миттєвостей просто дивився на розпластану мене в розірваному одязі – мабуть, насолоджувався моєю ганьбою. Але потім клацнув пальцями, прошепотів щось собі під ніс і тут же простяг мені руку. По тілу розтеклося цілюще тепло, що повертає здатність керувати своїм тілом.