Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Майже одразу після від'їзду гномів, дим, що розповзався все далі двором, почав густішати й вже зовсім скоро замок накрив туман. Чаклун не звертав на те уваги. Протер чистою ганчіркою свого меча, глянув на красиве довге руків'я, за яке можна було триматися обома руками. Арбалет висів на спині, готовий будь-якої миті вступити в бій.

Чаклун схопив в руку своє волосся, зав'язав декількома мотузками у хвоста, аби не заважало при битві, як тут почув шум, котрий доносився зі входу в замок. Він встав, закинув меча собі на плече й зачекав.

Із темряви повільно вийшов чоловік у красивому, але вже давно немодному одязі. Його очі світилися наче в лісового гуля, а пазурі могли гідно посперечатися навіть з грифоновими. Фалмін примружився, намагаючись побачити обличчя, але фігура зупинилися в самому проході й нічого видно, окрім очей, не було.

Чаклун захвилювався. Знав, що це може бути просто затримкою часу, або випробовування його нервів, чого особисто він дуже не любив. Фалмін помітив, що щось у цій людині (якщо то була людина) лякало його, змушувало задуматися про втечу, а таке траплялося вкрай рідко. Чаклун спробував викликати в собі гнів, яким завжди переборював інші відчуття, але за мить до цього всього додалося ще дещо. Підозра.

Фігура, яка стояла в темряві, не нападала, а альтгор, родич вампіра, або ж той самий гуль, довірившись інстинктам, вже напав би. Ще дещо змусило Фалміна засумніватися. Очі чоловіка світилися не яскраво-жовтим або червоним, а якимось фіолетово-сірим, а такий колір очей не був притаманний істотам, які повинні були водитися в цих місцинах. Але всі думки Фалміна одразу розвіялися, коли щось у темряві заговорило простим, мелодійним чоловічим голосом.

— Давно ми вже не бачилися, Фалміне із Мальгарда.

Чаклун трішки завагався, навіть розгубився, оскільки голос не був йому знайомим, але це щось знало його, а відповідно, колись їхні шляхи перетиналися. Але коли?

— Вийди із темряви, аби я міг побачити тебе, — сказав Фалмін, міцніше стиснувши руків'я меча. — Або ж давай покінчимо з цим.

Чоловік не збирався нападати, замість цього він вийшов із темноти.

— Вітаю тебе, давній друже.

Фалмін затамував подих і ще декілька секунд роздивлявся чоловіка, який стояв перед ним. На ньому був дорогий чорний дворянський наряд, який носили декілька століть тому. Очі, які дійсно мали фіолетовий відтінок, дивилися на нього не ворожо, а навпаки, з певною симпатією. На обличчі ж грала привітна посмішка, яка не переставала бути такою навіть через присутність великих гострих зубів.

— Якого дідька, — Фалмін не повірив своїм очам. — Це сон?

— Бачу, я все ж зміг здивувати тебе своєю неочікуваною появою, — підійшовши ближче, сказав дивний чоловік, не перестаючи посміхатися.

— Мільфріде! — крикнув радісно Фалмін, обіймаючи свого старого друга. — Бісів ти вампірисько!

— Бачу, ти пам'ятаєш мене перш за все не як свого друга, а як вампіра. Мило з твого боку, — сказав награно образившись Мільфрід, також міцно обійнявши свого приятеля. — Ти голодний?

Фалмін, завмерши, швидко відійшов від вампіра й поглянув йому за спину.

— Вона тут?

— Ні, вона трішки далеченько звідси, тому не бійся, можеш спокійно видихнути.

Чаклун про себе видихнув, а вампір дзвінко засміявся.

— Невже вона так тебе лякає, а?

— Не будемо про це, Мільфріде, — швидко сказав Фалмін, а потім більш повільно додав: — Краще розкажи мені, як ти сюди потрапив і що тут взагалі забув?

— Може, зайдеш? У мене є чудове ельфійське вино, ще сімсот двадцять другого року.

– І до біса ти ж його зберігав.

— Як бачиш, цілком виправдано, — Мільфрід обійняв Фалміна за плече. — Ну що, згадаємо молодість? Поговоримо з тобою. Розповіси, як склалося твоє життя за ці декілька років. За своїх друзів не хвилюйся, нехай приходять.

— Мільфріде, гадаю, краще нам десь побути самим.

— А що таке? — Мільфрід награно посумнішав. — Твої друзі мене бояться?

— Ні, просто зайві вуха ні до чого, тим паче є про що поговорити.

Мільфрід промовчав, замість цього вказав рукою на невеличкий кам'яний будиночок, який міг бути їдальнею або казармою. Фалмін мовчки пішов вперед, але перед самим входом зупинився.

— Зачекай. Напишу записку, аби гноми не турбувалися. Є на чому написати?

— Тобі, мій любий друже, можна написати хоч на стінах цього облізлого замку.

— Ти як завжди галантний, Мільфріде.

— Повір, посидів би ти з двісті років у такому ось замку, став би точно таким самим як я.

— При всій повазі, — Фалмін зробив співчутливу гримасу, — я б краще здох.

Всередині приміщення, а це виявилась стара казарма, віяло затхлістю та старовиною. На стінах розлізся лишай, а підлога була всіяна рештками меблів та скла. Миші, які тут влаштували своє королівство, розсипнулися в різні боки, як тільки сюди увійшло двоє чоловіків.

— Однак цікава в тебе домівка, — буркнув Фалмін, намагаючись обійти велику кальобуху, яка розлилася посередині приміщення. — Ти коли востаннє вологе прибирання робив?

Мільфрід промовчав, та й відповідати не було сенсу. Чаклун і сам знав відповідь. Вампіри, особливо вищі,