Гонихмарник - Дарунок Корній

Вже тиждень живе Василь із друзями в цьому поліському селі. Щодня добра юшка з білих грибів, смажені лисички в сметані, і все це свіжозбиране. Дивується хлопець, як же так: самі нарікаєте, що дощів вже місяць катма, аж земля потріскала, а грибочки звідки беруться? На що тітка Катя тільки хитро посміхається.

А з голови та зі снів не йде Ірина. Вчителькою її назвати язик не повернеться — надто юна. Тітка Катя, у якої тимчасово мешкає, звичайно, із задоволенням про все розповість, оскільки страшенно любить погомоніти. Та хлопець не наважується розпитувати у неї про Ірину. Зачне випитувати — а для чого, чому? У школі вони перетинаються не вельми часто. Вона ввічливо кидає скупе:

— Доброго дня, — і мандрує у своїх справах.

Василь іде широким коридором нової школи. Пахне фарбою, лаком, свіжим ремонтом, деревом. Друзі ще сплять. Вони на роботу раніше дванадцятої не потикаються. Василеві не спиться. З голови не йде дівчина. Як мара, пороблено — сказала б тітка Катя. Несподівано хлопець зупиняється біля відчинених навстіж дверей одного з класів, звітам лунає ніжний жіночий спів:

— Ой хто в тому лісі стукає-гукає — Калино-малино, стукає-гукає?

Василю стало цікаво, хто це так рано схопився і виспівує янгольським голосочком. Зазирає в клас. Біля величезного вікна стоїть із пензлем у правій руці і баночкою фарби в лівій запнута білою хустиною Ірина, жваво виспівуючи:

— Хоч я тебе люблю, за тебе не піду, Я твоїй матінці нічим не догоджу.

Василь чекає, коли вона закінчить співати. Потім неждано для себе бовкає:

— Доброго ранку! — і де тільки хоробрість взялась.

Ірина від несподіванки ледве не випускає з рук фарбу.

— Перепрошую, не хотів вас налякати.

— Пусте, не вибачайтесь! — вона допитливо дивиться на хлопця.

Він трішки ніяковіє під її поглядом.

— Ви — Василь?! — враз згадує дівчина.

— Василь. І будь ласка, не викайте, а то я старим дідом почуваюся, — бентежиться хлопець.

Вона не забула, як його звати.

— Тоді й ти мені не викай. Просто Іра чи Ірина.

— Слухай, Іро, у тебе є ще один пензлик?

— Десь має бути, — Ірина, відклавши свій та фарбу вбік, шарудить газетами по підлозі.

— Ось маєш! Такий підійде? — простягає хлопцеві знайду.

— Звісно. Можна тобі допомогти? У мене є трішки вільного часу, в актовому залі без допомоги все одно мало що зробиш, — юнак благально дивиться на дівчину. Був упевнений, зараз почне глузувати.

— Можна! — доброзичливо відповідає Ірина. — Ти не думай, я не чванлива зануда, просто не люблю задавак. А твій приятель кріпко гордотний[33].

— Та він зовсім не такий. Інколи його перед красивими дівчатами заносить. От і все.

Деякий час вони працюють мовчки. Першою тишу порушує Ірина. Вона розпитує хлопця про його рідне місто, про родину, про навчання.

Василь розуміє, що давненько ні з ким отак відверто не розмовляв. Хіба з батьками, коли вони ще були живі. Відчуває, що не ніяковіє перед нею, а вона щиро його слухає. Ірина вміє слухати. Не думав, що дівчата взагалі знають, що це таке.

О дванадцятій годині з'явилися приятелі Василя. Дмитро, буркнувши через зуби скупе «Доброго дня!», покликав хлопця до роботи. Потім цілий день нервово під'юджував: «Чи часом Ірина Павлівна не прочитала лекції на тему дадаїзму?» Василь бачив, що Діму дратує така неувага і повне ігнорування до нього з боку красивої дівчини. Бо звик бути завжди в центрі уваги, а тут став посміховиськом. Минув тиждень, однак перепалку городського з місцевою досі смакувало село.

На обід хлопці не пішли, оскільки роботу і так розпочали майже в полудневу пору. О третій тітка Катя принесла «беці в сметані» та киселицю з пампушками. Підвечірок. Біля п'ятої до залу зазирнули дві сміхотливі полісянки, які мали славу дівчаток «довільної поведінки». Так казала експерт тітка Катя. Діма і Сергій подалися з дівчатами в ліс на екскурсію і «поласувати» чорницями. Василь продовжував працювати. О сьомій годині прийшов завгосп Гріша і майже силою виштовхав юнака зі школи. Під школою біля клумби маячила дівоча постать. Василь впізнав Ірину. Ноги самі понесли до неї:

— Дай Боже щастя, — сказав звичне тут вітання, поза межами школи Бога згадувати не заборонялось.

— Дай Боже, дякую! — відповіла дівчина. — Закінчив?

— На сьогодні — так.

— Твої напарники пішли вже давненько. Чому не з ними? Думаю, що при бажанні і для тебе пасію знайти можна, — кепкувала Ірина, нагортаючи землю на саджанці троянд.

— Та ні, я цього не люблю?

— Чого «того»? Маєш алергію на чорниці чи на дівчат? — продовжувала жартівливо.

— Ти ж знаєш, про що я. Слухай, Іринко, завтра субота і в клубі танці. І я теє, того, — запнувся і засоромився Василь.

— Хочеш мене запросити? — виправила запинання хлопця Ірина.

— Так! Якщо, звичайно, це зручно, і тебе відпустять, і ти не…

— Відпустять, я вже велика дівчинка, — дуже легко погодилася Ірина.

Не знає Ірина, чому вибрала Василька. Клин клином? Ні, то було геть інше. Ніби хтось штовхав її до нього, можливо, і янгол, той самий, що береже її. Василь зовнішньо програвав Ігорю в усьому: середнього зросту, тихий, непоказний, неслухняне рудувате волосся на голові стирчить врізнобіч. Брови наче дві рівненькі кладочки над збентеженим блиском маленьких сірих очей, похнюплений ніс. Голос сором'язливий, немов хлопець сам його боїться. Та погляд у хлопця добрий, щирий, як у вірного собаки. Відчувала — цей зробить для неї все.

А село тим часом гомоніло. Остання новина приголомшила всіх. Недоторка й гордячка Ірина, внучка знатниці-травниці Орини, зустрічається з чужинцем. І чого це баба Орина така спокійна? На закиди пліткарок загадково відповідає: «Ой, вгамуйтисі, кумасю! Ви шо, молодими не були? Та ж вони ніц такого не роб'ять, на очах всього села. Постаріюці, то будуть на печі сидіти і кості гріти чи чужим кості мити, як тото ви».

Василь ішов нічною вулицею щасливий і збентежений. Він кохав! Уперше в житті, по-справжньому. Весь світ здавався йому прекрасним і добрим, чудовим і теплим, мов Ірина долоня. Постать біля хвіртки тітки Каті побачив здалеку. Спочатку подумав, що це хтось із приятелів його жде. Однак на тлі дбайливо підведених білим вапном дерев'яних воріт темна постать видавалася надто високою.

Постать озвалася першою:

— Шо ж ти, хлопче, так хутко? Налюбилисі вже значить, га?

З пітьми на світло, яке падало з вікна хати тітки Каті, виповзла, покульгуючи, людина.