Бенкет круків - Джордж Мартін
— Якщо ви й досі сподіваєтеся виграти той заклад...
— Виграти я сподіваюся вас, єдину дитину лорда Селвина. Знавав я чоловіків, які за маєток, удесятеро менший за Тарт, одружувалися з шелепами й немовлятами. Я, звісно, не Ренлі Баратеон, але в мене є одна перевага: я досі живий. Хтось, може, скаже, що це взагалі моя єдина перевага. Шлюб міг би принести вигоду нам обом,— він махнув у бік дітей.— На це я здатен, запевняю вас. У мене є принаймні один байстрюк. Не хвилюйтеся, я свою доньку вам не нав'язуватиму. Коли я останнього разу прийшов її провідати, її мати мені на голову казанок юшки вилила.
У Брієнни по шиї поповз рум'янець.
— Моєму батькові всього п'ятдесят чотири. Він ще не застарий для другого шлюбу, в якому в нього може народитися син.
— Так, ризик є... якщо ваш батько одружиться, якщо нова дружина зможе мати дітей, якщо народиться саме хлопчик. Я робив ставки і за гірших умов.
— І програвали. Грайтеся в свої ігри деінде, сер.
— Сказала панночка, яка взагалі ні з ким ніколи не гралася. Бо щойно ви спробуєте, ви свою думку зміните. В темряві ви не відрізнятиметеся від інших жінок. Ваші вуста створені для поцілунків.
— Це просто вуста,— сказала Брієнна.— Всі вуста однакові.
— І всі вуста створені для поцілунків,— радо погодився Гант.— Лишіть сьогодні двері відімкненими — і я, прокравшись до вас у ліжко, доведу вам це.
— Якщо спробуєте, вийдете звідти євнухом,— Брієнна підвелася й пішла геть.
Септон Мерібальд, зовсім не зважаючи на маленьку дівчинку, яка повзала по столу, запитав, чи можна йому з дітьми прочитати перед вечерею молитву.
— Ага,— дозволила Верба, підхоплюючи малу, поки та не дісталася до каші. Отож усі разом схилили голови й подякували Отцеві й Матері за щедроти... усі, крім чорнявого хлопця з ковальні, який сидів, схрестивши руки на грудях, і сердито дивився на решту, поки ті молилися. Брієнна не єдина звернула на це увагу. Щойно молитва скінчилася, як септон Мерібальд, поглянувши на хлопця через стіл, мовив:
— Не любиш богів, синку?
— Ваших богів — ні,— Гендрі рвучко підвівся.— Мені час до роботи.
Не з'ївши ні крихти, він вийшов геть.
— Він якогось іншого бога шанує? — запитав Гайл Гант.
— Царя світла,— писнув худенький хлопчик років шістьох.
Верба стукнула його ложкою.
— Бене Пащекуватий! Он їжа на столі. Сиди їж, а не лізь до мілордів зі своїми балачками.
Дітлахи накинулися на вечерю, як вовки на пораненого оленя — билися за тріску, виривали шматки ячмінного хліба, розкидали кашу. Навіть велетенське кружало сиру довго не протрималося. Брієнна задовольнилася хлібом з рибою і морквою, а септон Мерібальд на кожен шматочок, який з'їдав сам, два віддавав Псові. Вогнище потріскувало, у вітальні чути було плямкання й лункі звуки, з якими Верба ляскала дітлахів своєю ложкою.
— Одного дня з тої дівчинки виросте для когось сувора дружина,— зауважив сер Гайл.— Швидше за все, для отого малого підмайстра.
— Добре б, якби хтось йому поїсти відніс, поки ще лишилося.
— От ви й віднесіть.
Брієнна загорнула в полотнину трикутничок сиру, окраєць хліба, сушене яблуко і два шматки смаженої тріски. Подрик підхопився, щоб іти за нею, однак вона звеліла йому сідати і їсти.
— Я недовго.
А у дворі вже падала злива. Брієнна заховала їжу під полу плаща. Коли проходила повз стайню, котрийсь із коней заіржав. «Вони ж теж голодні».
Гендрі, в шкіряному фартуху на голих грудях, стояв біля ковальні. Лупасив меча так, наче ворога побивав, і просяклий потом чуб упав йому на чоло. Якусь мить Брієнна спостерігала за хлопцем. «У нього очі Ренлі й волосся теж, але постава не його. Ренлі був не так м'язистий, як гнучкий... на відміну від свого брата Роберта, який уславився своєю силою».
Гендрі помітив Брієнну, тільки коли зупинився, щоб утерти чоло.
— Чого вам?
— Я вечерю принесла,— вона розгорнула полотнину, показуючи йому.
— Якби я хотів їсти, я б сам поїв.
— Ковалю потрібно їсти, щоб силу мати.
— Ви моя матуся?
— Ні,— вона поставила принесені харчі на підлогу.— А хто була твоя матуся?
— Вам яке діло?
— Ти народився на Королівському Причалі.
В цьому вона переконалася з його манери говорити.
— Багато хто там народився,— він занурив меча в діжку дощівки, щоб загартувати. Розжарена криця сердито засичала.
— Скільки тобі років? — запитала Брієнна.— Твоя мама ще жива? А батько — хто він?
— Ви забагато розпитуєте,— хлопець відклав меча.— Мати моя померла, а батька я ніколи не знав.
— То ти байстрюк.
Хлопець образився.
— Я лицар. І меч, коли я його закінчу, буде мій.
Але як лицар опинився на кузні?
— У тебе чорна чуприна й сині очі, народився ти біля підніжжя Червоної фортеці. Невже ніхто ніколи не звернув уваги на твоє обличчя?
— А що не так з моїм обличчям? Принаймні не таке потворне, як у вас.
— На Королівському Причалі ти ж, певне, бачив короля Роберта.
— Бувало,— знизав він плечима.— На турнірах, здалеку. Одного разу в септі Бейлора. Але золоті плащі відігнали нас, щоб він міг пройти. Ще якось я грався біля Брудної брами, коли він повертався з полювання. Так нализався, що мало не переїхав мене. Рослявий тлустий п'яниця, ось хто він був, та все одно кращий король, ніж оці його синочки.
«Не його вони синочки». Станіс правду казав того дня, коли приїхав на зустріч до Ренлі. Джофрі й Томен не Робертові сини. А от цей хлопчина...
— Послухай мене...— почала Брієнна. Аж тут почувся гавкіт Пса — гучний і нестямний.— Хтось наближається.
— Це друзі,— не сполохався Гендрі.
— Які саме? — Брієнна рушила до дверей ковальні, визирнула надвір крізь струмені дощу.
— Скоро познайомитеся,— стенув хлопець плечима.
«Навряд чи мені схочеться з ними знайомитися»,— подумала Брієнна, в той час як перші вершники, хлюпаючи по калюжах, уже заїжджали у двір. Крізь стукотіння
