Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Кришталево чисте озеро було сховане від людських очей глибоко в північних горах. Якби звичайна людина побачила це місце – безумовно, неабияк здивувалась. Посеред засніжених вершин ховалися зелені луги, вкриті весняними квітами, ніби розшитою ковдрою, а саме озеро оточували зелені дерева, що плодоносили фруктами. Яблуні, сливи, персики, кущі шипшини: тут змішувалися пори року та й ніби сам час оминав це місце.

Під розлогою вербою виднілася альтанка, густо оплетена лозою, а в ній, за круглим столом, сидів молодий юнак. Витончений лицар, що зазвичай носив срібні обладунки, грав стару колискову на простій сопілці. В’юнке, світле волосся спадало до великих, синіх очей, тоді як вечірнє сонце створювало ореол чарівності навколо його силуету. Він мав дуже юний вигляд, але приглядівшись – не можна було напевне сказати, якого віку цей чоловік. Двадцять років, п’ятнадцять чи тридцять?

– Ти все зробила, як я просив? – пролунав його чистий, спокійний голос. Він не обертався до гостя, аж поки той не увійшов до альтанки, поставши перед юнаком.

– Звісно, – йому відповів грубий, чоловічий голос. Та й сам гість справляв таке ж враження: низькорослий, лисіючий чоловік років п’ятдесяти на вигляд. Він був одягнений у вишукану військову форму Ророса, з нашивками генеральської старшини. – Все було виконано, як ви й просили, мій пане.

– Ти знову так виглядаєш, – усміхнувся лицар.

– Так, це приносить свої результати. Принаймні, вони вже почали розуміти, що ми не випадково виходимо з тіні. Та ви впевнені, що не хочете закінчити все швидко й непомітно?

– Це не розумне питання, моя мила Кальк, – похитав головою красень. – Я змушу відчути їх увесь той жах, на який вони заслуговують.

– Тож, мені варто повідомити молоду пані? – запитав гість вже інакшим, жіночим голосом, що був значно приємнішим для слуху.

– Ні, не поспішай. Вона повинна сама зробити свій вибір, інакше її згода нічого не вартуватиме. Як там Стан?

– Після покарання обіцяв не діяти так необачно, як до цього.

– Добре. Повертайся до завдання. Скоро їх чекатиме нова буря, що сколихне усю військову верхівку. Поки старайся не привертати до себе зайвої уваги, ти ще потрібна мені там.

– Як скажете, мій пане, – чоловік схилився в глибокому поклоні і зник з поля зору.

Юнак же повернувся до гри на сопілці, але цього разу над озером лунала не колискова, а проста мелодія балади, що так подобається бродячим менестрелям, та їхнім слухачам. Його повністю влаштовувала теперішня ситуація, ба більше – лицар насолоджувався тим хаосом, який спричиняли титани самою лишень появою. Всередині чоловіка кипіла справедлива ненависть, але він жодного разу не дозволив собі діяти на емоціях, керуючись розумом та холодним розрахунком.

Сонце зникло за гірськими верхівками, пускаючи мороз до озера, яке почало леденіти просто на очах. Природне срібло вкрило й дерева, ховаючи тих від нічного холоду до самого світанку, аж допоки пора року знову не зміниться на більш пригожу. Світловолосий лицар також не став затримуватися, покидаючи галявину вслід за підлеглою.

Декілька годин потому, за сотні миль на південь від гірського озера, солдати в головному штабі бадьоро прямували на полігони для вранішнього тренування. І тільки розвідка, під командуванням чотаря Юстина, плелась без настрою. Мало того, що увесь вчорашній вихідний вони провели на полігоні, так ще й новий день починається з нього ж.

– Що ж, голубчики, приймаємось за роботу, – незвично усміхнений чотар зупинився перед власною командою. – Радий вас вітати з останніми нововведеннями на тлі новин з частою появою титанів – від сьогодні час вранішніх тренувань подовжується на одну годину.

Розвідники, що й так не тішилися усією ситуацією, тепер стояли з опущеними головами, відчувши неминуче смирення. Здавалося, ніби в голові кожного промайнула спільна думка: «принаймні, гірше вже не буде». Проте, знайшлися й ті, кого новини порадували: Ераст, Вієм та Дана сприймали ситуацію як можливість покращити власну форму та бойові навички. Про дівочу суперечку ніхто не забував, але решті розвідників було соромно злитись на активних новачків.

Коли, нарешті, вранішнє тренування завершилось – всі розійшлись по душовим, а згодом хто куди. Зараз уся команда могла зайнятися власними справами, поки їхній чотар не отримає наказ про нове завдання, чим всі й збирались скористатись.

Відмітивши про себе, що Ераст з Даною надто вже здружилися після вчорашнього тренування, Вієм лише усміхнулася.

Дівчина погодилася зустрітися з товаришами пізніше, посилаючись на термінову справу. Ні Яртур, ні цілителька не були проти, тож просто махнули рукою й разом попрямували на поверх військової артефакторики. Їм обом подобалося працювати в парі, але деякі моменти потребували доопрацювання, як от слабкий зв’язок на великій відстані. А тому розвідники подалися за допомогою до професіоналів.

Реквієм, в свою чергу, не могла викинути з голови почуте минулого вечора в лазареті. Титан Кальк справді була здатна трансформувати живу матерію, будь-то чужі тіла чи навіть її власне. Але повернути трансформацію у зворотній бік, на пам'яті Вієм, лікарям ще не вдавалося. Все ж, цілителі намагалися вилікувати постраждалих від впливу чужої енергії, тоді як діяти необхідно інакше.

Розвідниця стикалася з наслідками цієї магії колись давно, ще до вступу в армію. Тоді до бабусі звернувся старий мисливець, що випадково натрапив на Кальк, зайшовши надто далеко в старий ліс. Його людські ноги перетворилися на заячі лапи, а руки зробились пташиними крилами, що до жаху налякало чоловіка.

Вієм лишень вчилася маніпулюванню аурами – як чужими, так і власною, – тож бабця скористалася цією ситуацією на повну.

З минулого досвіду блондинка винесла найголовніше – аура пам’ятає все і має неабиякий вплив на тіло, яке огортає. Вона може слугувати як щитом, так і ліками, і навіть зброєю в бою, якщо немає можливості скористатися магією. Тоді Вієм довелося несолодко – чимало часу та сил пішло на те, аби змусити ауру та тіло пригадати свій первинний вигляд і повернути його, але ж їй вдалося.