Учень Відьмака - Джозеф Ділейні

У нас багато чого було завдяки мамі. Ще і мене на світі не було, як на її гроші куплено нашу ферму. Звідки би ще земля в сьомого сина? Мама була не з нашого графства, а звідкись з-за моря. Відразу й не скажеш, але часами — якщо дослухатися, — то чути було трохи інакшу вимову.

Але не думайте, що мене в рабство віддали чи що. Я й так на фермі занудився, та і з міста нашого — хіба назва, а на ділі — село й глушина. Точно вже мені не хотілося нидіти тут аж до скону. Того мене й тягнуло трохи до відьмацької справи — то ж цікавіше, ніж доїти корів і розкидати гній. Але і сторожко мені було, бо то страшне ремесло. Я мав навчитися боронити ферми і села від всякого страховиддя. Щодня давати собі раду з вурдалаками, духами і різною нечистю. Така була у Відьмака робота, а я йшов до нього в учні.

— Скільки йому? — спитав Відьмак.

— Тринадцять буде в серпні.

— Трохи дрібний на свій вік. Читати й писати вміє?

— Та, — відказав батько. — І то, і то, і грецьку знає. Жінка навчила, ще й не ходив добре, а вже грецькою балакав.

Відьмак кивнув і озирнувся, немов дослухаючись, — там, позаду, розкисла стежка вела до воріт і до нашого дому. Тоді він стенув плечима.

— То чоловікові тяжка доля, а хлопцеві й поготів. Думаєш, зможе?

— Він сильний і виросте високий, як я, — відказав батько і витягнувся на повен зріст, випроставши спину.

Навіть так він ледве сягав Відьмакові до підборіддя.

І тут Відьмак усміхнувся. От чого я вже точно не очікував. У нього було широке й довге лице, риси — ніби з каменю висічені. До того він здавався мені трохи грізним. У довгому чорному плащі, із накинутим каптуром, збоку він скидався на священика. Але варто йому глянути на тебе впритул, і похмурий вираз обличчя більше нагадував ката, який приміряє на тебе зашморг.

З-під каптура в нього вибивалося сиве, як і на бороді, волосся, але брови мав чорні і дуже кошлаті. Із носа також стирчало кілька чорних волосин, а очі були зелені — так само, як у мене.

І тут я помітив ще дещо: він спирався на довгий костур. Звісно, сам костур я роздивився, щойно Відьмак показався на очі, але тільки-но зауважив, що він тримає його у лівій руці.

Значить, він також шульга, як і я?

Та ліворукість завдала мені чималого клопоту в сільській школі. До мене навіть привели місцевого священика, і він довго хитав головою і розказував мені, що мушу це подолати, поки не пізно. Я ніяк не міг втямити, про що це він. Ні брати мої, ні батько не були ліворукими. Мама, правда, добряче шульгувала, але вона тим не переймалася. Тож коли вчитель намірився вибити з мене цю дурість і прив’язав перо мені до правиці, вона забрала мене зі школи і з того дня вчила мене всього сама.

— То скільки, абись-те, його взяли? — запитав батько, відвертаючи мене від спогадів.

Отепер ми переходили до діла.

— Дві гінеї за перший місяць. Якщо потягне, то восени віддасте ще десять. А як ні — забирайте його назад, будете винні тільки гінею за мій клопіт.

Батько ще раз кивнув, і на тому порішили. Ми пішли в сарай, і батько заплатив дві гінеї, але по руках не вдарили. Хто захоче торкатися Відьмака? Батько і так ого який сміливий, що підійшов до нього ближче ніж на шість футів.

— Маю справу неподалік, — сказав Відьмак, — але на світанку його заберу. Аби мені був готовий. Я не люблю чекати.

Коли він пішов, батько поплескав мене по плечу.

— Починаєш нове життя, синку, — сказав він мені. — Йди відмивайся. Ти більше не фермер.

Коли я зайшов на кухню, мій брат Джек саме обіймав Еллі — свою дружину. Вона дивилася на нього знизу вгору й усміхалася.

Еллі мені дуже подобається. Вона така приязна й ласкава, що з нею завжди почуваєшся потрібним. Мама каже, одруження пішло Джекові на користь, бо Еллі на нього добре впливає, і він робиться спокійнішим.

Із нас усіх Джек — найстарший і найкремезніший. «Найменш плюгавий», — як іноді підсміюється батько. Що дужий і сильний — то це вже точно, а щодо решти я був не згоден, бо хоч він рум’яний, блакитноокий, брови ж чорні й кошлаті, ще й майже зростаються на переніссі. Проте відхопив собі гарну й добру дружину, тут не посперечаєшся. Волосся в Еллі кольору добірної соломи на третій день після хорошого врожаю, а з лиця хоч воду пити.

— Я завтра з дому піду, — випалив я. — На світанку за мною прийде Відьмак.

Еллі розцвіла усмішкою.

— То він тебе взяв?

Я кивнув.

— Поки тільки на пробу, на один місяць.

— Томе, ти такий молодець. Я дуже за тебе рада.

Джек тільки пирхнув.

— Не вірю! Щоб ти — і в учні до Відьмака! Куди тобі до такої роботи, коли ти ще спиш при свічках?

Я засміявся з його жарту, але то була правда. Мені в темряві часом всяке ввижалося, а зі свічкою я бодай міг заснути.

Джек рикнув, ухопив мене за карк і почав тягати довкруж стола. Це він так жартував. Я попручався трохи чисто для порядку, і за якусь мить він відпустив мене і поплескав по спині.

— Молодець, Томе. То грошовита робота. Одна тільки біда…

— Яка? — запитав я.

— Тут же все й спустиш. А знаєш чому?

Я стенув плечима.

— Бо друзів будеш мати хіба за гроші!

Я силувано всміхнувся, але в Джекових словах було багато правди. Відьмак працює і живе сам-один.

— Джеку, ну що ти такий жорстокий! — насварилася Еллі.

— Та я жартую, — тут же відцурався Джек, ніби не зрозумів, чого це раптом вона.

Проте Еллі дивилася на мене, а не на Джека й раптом перемінилася на обличчі.

— Томе! — скрикнула вона. — Виходить, ти не застанеш народження нашого маляти…

Вона так засмутилася, аж мені самому стало печально, що я пропущу народження племінниці. Мама сказала, що в Еллі