Крабат - Відфрід Пройслер

Чоловік у руці тримав свічку. Якусь мить він мовчки роздивлявся Крабата і, скинувши головою, сказав:

— Я тут господар. Я — Майстер! Навчаю учнів. Якраз тепер одного не вистачає. Ти ж хочеш стати моїм учнем?

— Хочу, — мимоволі відповів Крабат. І не впізнав свого голосу, наче хтось інший за нього мовив.

— І чого хочеш навчитися? Млинарства і, може, всього іншого?

— І всього іншого.

— Домовилися! По руках! — Мірошник простяг йому ліву руку.

Тільки-но вони потиснули один одному руки, як ураз весь будинок здригнувся від гуркоту й двигтіння, що линули, здавалося, з підземелля. Захиталась підлога, задрижали стіни, заскрипіли сволоки й підпори.

Крабат, скрикнувши, кинувся навтьоки, але Майстер перепинив йому дорогу.

— Млин! — склавши рупором долоні, вигукнув він. — Млин знову меле!

Одинадцятеро й один

Майстер звелів йому йти з ним. Мовчки освітлював хлопцеві круті сходи на горище, де містилася спальня мірошниченків. У світлі свічки Крабат розгледів дванадцять низьких тапчанів — по шість обабіч проходу; біля кожного тапчана стояли тумбочка й табуретка. Простирадла на сінниках були зім'яті, на підлозі валялися перекинуті табуретки, нічні сорочки, онучі: мірошниченків, судячи з усього, підняли до роботи зненацька.

Одна постіль була незаймана. На краю тапчана лежав одяг.

— Це твої речі! — сказав Майстер, повернувся й вийшов зі свічкою.

Крабат лишився у пітьмі сам. Він почав повільно роздягатись. Скинув шапку й провів рукою по солом'яному віночку: ще вчора він був одним із трьох східних «царів», а здалося, немовби це відбувалося давно.

Гуркіт жорен і шум млинового колеса долинав і на горище. На щастя, хлопець від утоми падав з ніг. Уклавшись на сінник, він одразу заснув. Спав як убитий, і спав би ще довго, але промінь світла його розбудив.

Крабат, закліпавши очима, підвівся й заціпенів з переляку.

Одинадцять білих привидів, нахилившись, роздивлялися його у світлі ліхтаря: одинадцять білих постатей з білими обличчями та білими руками.

— Хто ви? — промурмотів Крабат.

— Ми — ті, ким невдовзі станеш ти, — відповів один із привидів.

— Не бійся, нічого злого ми тобі не зробимо, — додав інший. — Тут ми — мірошниченки.

— Вас одинадцять?

— Будеш дванадцятим. Як тебе звуть?

— Крабатом. А тебе?

— Я — Тонда. Старший мірошниченко. Це — Міхал, це — Мертен, це — Юро… — Тонда називав усіх по імені. — Та вистачить для тебе на сьогодні, — й насамкінець додав: — Спи, Крабате, а свої сили ще встигнеш потратити в цьому млині.

Мірошниченки повкладалися на тапчани, котрийсь із них загасив ліхтаря, побажали один одному доброї ночі й тут же заснули.

Снідали в наймитській, усі дванадцятеро сиділи за довгим столом, на чотирьох — одна миска жирної вівсяної каші. Голодний Крабат їв, аж за вухами лящало. «Якщо обід і вечеря будуть такими ситними, — подумав він, — то жити в млині можна».

Тонда, старший мірошниченко, був поважним парубком, із густою сивою чуприною, хоча й тридцяти не мав. Уся його постава виражала лише серйозність, власне, його очі виражали її. Крабат од першого дня відчув до нього довіру. Його зачарували розсудливість і якась особлива привітність мірошниченка.

— Сподіваюся, ми тебе не дуже налякали вночі, — запитав Тонда.

— Анітрохи, — відповів Крабат.

«Хлопці-привиди» були звичайними мірошниченками. Всі, як і він, говорили по-лужицькому, але показували на кілька років старшими від нього. В їхніх очах Крабат прочитав жалість до себе, проте не надав цьому значення, а тільки здивувався.

Що його примусило замислитися, то це — одяг. Він був старий, але добре сидів на ньому, ніби йому пошили. Запитав, чиї це речі, хто носив їх досі. Мірошниченки враз опустили ложки й сумно подивилися на нього.

— Якусь дурницю сказав? — витріщився на них Крабат.

— Ні, ні, — відповів Тонда. — Цей одяг носив… твій попередник.

— Мій попередник? А де він? Уже закінчив навчання?

— Так. Він уже… закінчив навчання.

Тієї ж миті двері відчинилися. До наймитської ввійшов сердитий Майстер. Мірошниченки принишкли.

— Годі базікати! — закричав він і, не зводячи з Крабата свого єдиного ока, грубо мовив: — Хто багато запитує, той часто помиляється. Повтори!

— Хто багато запитує, той часто помиляється, — затинаючись, промурмотів Крабат.

— Затям це собі! Назавжди!

Майстер вийшов, грюкнувши дверима.

Хлопці знову запрацювали ложками. Крабат ураз відчув себе ситим. Утупившись у гладеньку поверхню стола, він сидів нерухомо. Жоден на нього й не глянув. А, може, хтось та й дивиться?

Крабат підвів очі і зустрів погляд Тонди. Старший мірошниченко ледь помітно кивнув йому головою, хлопець подумки подякував йому за це. Він зрадів, що в нього у млині є друг. Це добре!

Поснідавши, мірошниченки встали й пішли до роботи. Крабат залишив наймитську разом з усіма. В коридорі на нього чекав Майстер.

— А ти ходи зі мною! — звелів він, махнувши рукою.

Крабат з мірошником вийшли у двір. Світило сонце, ранок був безвітряний, морозний, дерева стояли в інію.

Майстер привів Крабата за млин. У задній стіні будівлі були двері, які він відчинив, і вони зайшли до низької комірчини. Це була борошенниця з крихітними вікнами, заліпленими борошняним пилом. Пил завтовшки з палець лежав скрізь: на підлозі, стінах, на колоді-жолобі, що звисала зі стелі.

— Заметеш тут! — Майстер показав йому віник біля одвірка й вийшов.

Крабат заходився мести. За мить здійняв довкола себе білу хмару пилу.

«Не буде пуття, — міркував він. — Метеш, метеш, а знаку нема — пил осіда, де й лежав. Спробую відчинити вікно…»

Але всі віконця були забиті знадвору. Метнувся до дверей — замкнені. Трусонув клямку, грюкнув у двері п'ястуком — марно. Він у пастці!..

Крабат геть змокрів од поту. Борошняний пил зліпив йому волосся, повіки, лоскотав у носі, дряпав у горлі. Це був наче якийсь злий сон, що не кінчався: одна пилова хурделиця, потім знову…

Крабатові важко дихається, він ударився лобом об колоду-жолоб, і йому запаморочилася голова. «Може, припинити роботу? А Майстер? З ним жартувати — собі нашкодити. Пам'ятай: у тебе є дах над головою, сита їжа. Мети далі!»

Він мів і мів — спершу від стіни до дверей, потім від дверей до стіни, тоді знову від стіни до дверей, не відпочиваючи, мів годину, дві… Здавалося, минула ціла вічність, і раптом відчинились двері й на порозі з'явився… Тонда!

— Виходь! — гукнув він. — Обід!

Гукати Крабата вдруге потреби не було. Кашляючи, він кинувся ковтнути свіжого повітря. Тонда оглянув борошенницю й сказав йому:

— Непогано, Крабате! Жодному новачкові не вдавалося замести краще!

Він промурмотів кілька незрозумілих слів, рукою написав у повітрі якісь знаки. Раптом