Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
Мешканці Урубейна залишали свої будинки й бігли по вулицях до пролому в зовнішній стіні. Невдовзі до них приєдналися солдати й слуги з фортеці. Місто пустіло… Ерагон не звертав уваги на людей. Тепер вони не були ворогами, і йому було байдуже, що вони роблять.
Сапфіра зупинилася на якомусь широкому прямокутному подвір’ї. Нарешті Вершник міг перевести подих і спустити на землю Елву та двох малюків, чиїх імен він так і не знав.
— Де ваші батьки? — спитав Ерагон, ставши біля них на коліна.
Хлопчик показав на великий будинок, що стояв неподалік зліва.
— Ви там живете?
Малий ствердно кивнув.
— Тоді йдіть додому, — сказав Вершник і злегка підштовхнув їх у спини. Та це було зайве, бо братик і сестричка щодуху побігли до будинку через двір. Двері будинку одразу ж відчинились. На поріг вийшов чоловік середнього віку з мечем на поясі. Він підхопив дітей на руки, міцно притис їх до себе, глянув на Ерагона й швидко зник за дверима.
«Як усе легко», — не без подиву сказав Вершник Сапфірі.
«Судячи з усього, Галбаторікс наказав своїм людям знайти дітей у найближчих будинках, — відповіла вона. — Ми просто не залишили йому часу».
«Мабуть, так воно й було».
Саме в цей час Торнак зупинився за кілька ярдів від Сапфіри. Насуада допомогла Мертагові зійти на землю, а той одразу ж присів біля живота Торнака й почав промовляти закляття зцілення. Це нагадало Ерагонові про рани Сапфіри. Особливо його бентежила та, що була на лівій передній лапі дракона.
«Це зуб чи кіготь?» — спитав він, оглядаючи рану.
«Кіготь», — відповіла Сапфіра.
Ерагон зцілив її, потім трохи полікував власні рани й увесь час краєм ока спостерігав за Мертагом. Він пильно стежив за тим, як Мертаг зцілює зламане крило Торнака, свій живіт та інші ушкодження. Насуада стояла поряд, тримаючи руку на його плечі. Ерагон помітив, що Мертаг, покидаючи тронну залу, не забув узяти Зарок.
За якийсь час Ерагон повернувся до Елви, яка стояла неподалік. Здавалось, їй було дуже боляче.
— Ти поранена? — спитав Вершник.
Елва нахмурила личко й заперечно похитала головою.
— Ні,— сказала вона й додала, показуючи пальцем на людей, які покидали фортецю. — Але серед них є багато поранених.
— Гмм… — тільки й зумів відповісти на те Ерагон, а потім знов подививсь на Мертага. Тепер він стояв поруч із Насуадою, і вони говорили про щось між собою.
Очевидно, Насуада з ним не погоджувалась.
Тоді Мертаг швидко звів руки, ухопив комір Насуадиної туніки й шарпнув його так, що тканина розлізлася навпіл.
Ерагон уже схопився за Брізінгр, та раптом побачив на ключиці Насуади кілька страшних рубців. Вони вразили його мов грім серед ясного неба, нагадавши про те, як виглядала спина Арії, коли вони з Мертагом врятували її в Джиліді.
Насуада мовчки кивнула й схилила голову. Мертаг знову почав щось казати. Ерагонові здалося, що на цей раз він говорив прадавньою мовою. А потім Мертаг обережно, навіть якось нерішуче поклав руки на плечі Насуади. Дівчина підвела голову. Її обличчя було сумне й водночас просвітлене. Мабуть, тільки тепер Ерагон зрозумів, як багато страждань довелося їй пережити.
Вершник дивився на Насуаду ще якусь мить, аж раптом ціла хвиля почуттів заполонила його. Коліна ослабли, і він сів на праву лапу Сапфіри. Вона опустила голову й торкнулася носом його плеча, а він прихилив до неї свою голову.
«Ми зробили це», — тихо сказала Сапфіра.
«Ми зробили це», — луною повторив Вершник, не надто вірячи власним словам.
Він відчував, що Сапфіра думає про смерть Шруйкана. Нехай Шруйкан був такий страшний і небезпечний, вона оплакувала смерть одного з останніх представників її раси. Ерагон поклав руку на луску Сапфіри. Йому було легко, а в голові трохи паморочилось, так, наче він злетів високо-високо в небо.
«І що ж тепер?..» — подумав Вершник.
«Тепер? Тепер треба все відродити, — сказав йому Глаедр, сповнюючи душу дивною сумішшю задоволення, горя й утоми. — Ти чудово виконав своє завдання, Ерагоне. Ніхто б не здогадався атакувати Галбаторікса так, як це зробив ти».
«Я лиш хотів, щоб він зрозумів», — стомлено відповів Ерагон. Хтозна, чи почув Глаедр ці слова, чи ні, але він змовчав. Натомість озвався Умарот.
«Нарешті,— радісно сказав він, — клятвопорушник мертвий».
Те, що Галбаторікса більше немає, здавалося просто неможливим. Зрештою, Вершник не хотів про нього думати. Зараз, не знати чому, він згадав про те, що сталося з ним у Склепі Душ.
«Сапфіро…»
«Я знаю, — сказав дракон з неабияким захватом. — Яйця!»
Ерагон посміхнувся. Так, яйця! Яйця драконів! Ця раса не відійде в небуття. Вони виживуть і будуть знову процвітати. Вони повернуть собі ту славу, яку мали до падіння Вершників.
— Дивіться, дивіться! — закричала Елва, показуючи кудись.
Ерагон обернувся. З темного провалля фортеці виходила Арія. З нею були Блодхгарм та його чарівники — побиті, обідрані, але живі. У руках Арія тримала дерев’яну скриньку із золотими закрутками, а вслід за нею в кількох дюймах над землею летіла довга вервечка чималих металевих ящиків.
Здавалося, радості Вершника не було меж.
— Ви живі! — скрикнув він, підбігаючи до ельфів і, на превеликий подив Блодхгарма, хапаючи його в обійми.
Якийсь час Блодхгарм мовчки дивився на Ерагона своїми жовтими очима.
— Так, ми живі, Вбивце Тіні,— нарешті сказав ельф, вишкіривши в посмішці ікла.
— А це все… Елдунарі? — спитав Ерагон, м’яко вимовивши останнє слово.
Арія ствердно кивнула:
— Вони лежали в скарбниці Галбаторікса. Треба буде ще якось туди навідатись. Там сховано багато чудес.
— І як вони? Ну… Елдунарі.
— Украй збентежені. Їм знадобляться роки й роки, щоб прийти до тями… Якщо їм це взагалі вдасться.
— А це що? — Ерагон кивнув на скриньку, яку тримала Арія.
Ельфійка озирнулась, наче хотіла впевнитися, що поблизу немає нікого стороннього, а потім підняла кришку на ширину пальця. Усередині, на оксамиті, лежало красиве зелене яйце дракона, всіяне білими прожилками.
Ерагон загадково всміхнувся, трохи помовчав, а потім покликав до себе ельфів, які були з Арією. Коли всі зібралися біля нього, Вершник зашепотів щось прадавньою мовою — він розповів їм про яйця на Вройнгарді.
Ельфи не стали ані галасувати,
