ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

- Знаєш, чому людина постійно змінює друзів? - вона затягнулася, видихнула дим у ква-тирку.

- Чому? - спитав Янгол. От ще й за це подобалася вона йому. З нею було цікаво, вона була жива, в неї було багато запитань і відповідей. Звичайно, лише для себе, та все ж було. Цим вона відрізнялася, наприклад, від лікаря, який не мав нічого свого. І ще вона не боялася Янгола, а лікар - той завжди аж тремтів.

- Зі старими стає нудно. Вони вже все знають про тебе, ти - про них.

- Тобі нудно зі своїми друзями? - він кивнув на її товариство.

- Не те, щоб дуже нудно… але хочеться, щоб іще хтось про мене знав.

- Хочеш, аби це був я?

- Будь-хто, - вона відмахнулася, - просто хочу розказати. А ти зараз найближче.

Оце й було у ній гарне: чесність і якась дивна самодостатність, - на шістьох поділена, та все ж самодостатність.

- Розповідай, - погодився він.

- Обіцяй, що запам’ятаєш.

- А це навіщо? - здивувався він. Мила була чи не єдиною людиною, якій він ставив нериторичні запитання. Бо його справді цікавили її відповіді.

- Якщо мене не стане - не стане і їх, - вона кивнула на свою свиту, - більше про мене ніхто не знає. А людина живе, доки живе про неї пам’ять. Янголи ж живуть вічно…

- Янголи - вічно, а пам’ять - ні. Навіть у янголів, - посміхнувся він у відповідь, - пам’ять має властивість танути. Спершу тануть чіткі контури, потім - кольори, а потім - і сама суть.

- Все одно. Мені буде приємно хоч трошки пожити у твоїй пам’яті.

І ще одне: вона дуже невимушено робила компліменти.

- Давай, - погодився він, - я запам’ятаю.

- Вони, - знову кивнула на п’ятьох, - були не завжди. Я створила їх. Знаєш, як? Я дуже хотіла бути письменницею. Задумала твір, назвала його «Недописані новели». Вони так і залишилися недописаними. Щось не виходило в мене. Я створила персонажів, та не змогла створити для них живого світу. Не виходило. Персонажі були надто яскраві для будь-якого написаного сюжету - вони були надто живі. Частин у «Новелах» було п’ять. І в кожній з них головний герой - справді головний, найкращий, виписаний старанно й чітко, до щонайдрібнішої рисочки, до найпотаємнішої думки, до щонайменшого подиху… живий герой… Отже, «Новели» не виходили, було дуже сумно й погано, порозмовляти про це було ні з ким… окрім цих, п’ятьох…

Вона позіхнула. Янгол слухав уважно, не перебивав. Він знав, як це ображає і як боляче, коли тебе перебивають. Мила мовчала. Він теж. Він чекав, бачив у її зелених очах, що сказала ще не все. Нарешті вона промовила:

- Янголе, ти знаєш, що роблять письменники?

- Що? - Взагалі-то він, янгол, повинен був знати, та не був певен, - там, де починається творчість, ні в чому не можна бути певним, адже там закінчується влада Бога і починається влада творця.

- Вони ж мазохісти, Янголе. Попервах щось собі вигадують. Починають жити своїм вигаданим світом разом із своїми героями. Невдовзі їх це починає гнітити, вони просто розриваються між двома світами і тихенько ненавидять свій світ, своїх героїв, вони задихаються у власному світі, бачачи всю його недосконалість… прагнуть перейти до наступного світу, а цей, що вже віджив, поважчав, скинути іншому. І тоді починають писати, вихлюпують усе це на папір, віддають комусь, все одно кому, аби лиш віддати. Лише тоді повертаються вони до нормального життя, причому лише для того, щоби заглибитися в наступний світ, на який невдовзі чекає те саме.

Янгол мовчав.

- Я теж хочу так, Янголе, - раптом загорілася вона, хутко перейшовши від суму та безнадії до якогось очікування радості, - я так втомилася. Допоможеш?

- Милко, - він тяжко і втомлено позіхнув, хотілося їй допомогти, як нікому, - Милко, я з радістю б. Але не можу…

Вона не слухала і знай товкмачила своє:

- Мені всього лиш треба знову взяти свій рукопис. Мені здається, зараз я вже зможу дописати… Я зараз трохи додумала… Може вийти…

- Милко, я не можу! - раптом гримнув він. Почуття безпорадності, загнаності в оцю кляту лікарню, замкненості у вузьких рамках одної-однісінької грані буття так довго тиснуло зсередини, що, нарешті, прорвалося цим вигуком.

- Вибач, - уже тихіше обізвався він.

- Ти скоро вийдеш звідси, - сказала вона, - я допоможу.

- Як? - безпорадно посміхнувся він.

- Моя шизофренія - це не ці п’ятеро, - зізналася вона. Янгол здивовано підняв брови. - Вони просто існують поруч, хіба ти не бачиш? А шизофренія - це зсередини. Існує друга Я. Вона спромоглася дописати «Новели», зараз вона пише далі, більше та більше, краще й краще. Про неї ще ніхто не знає, проте вона дійшла майже до апогею. Вона й сама не знає, та знаю я: багато з того, що вона пише, збувається. Я скажу їй, аби написала про тебе. Що ти був у лікарні, а потім швидко-швидко вийшов на волю.

- Як? - іще раз спитав він. Вже без посмішки. Справа ставала дедалі серйознішою.

- Ну, наприклад, так: «Лікар відсахнувся, тому що за спиною пацієнта раптом сяйнули золотом два величезні крила».

Янгол замислився. Так, це могло б вийти. Митець - як Бог: у своєму творінні він піднімається до Бога і майже уподібнюється йому, бо наділений потугою творця. Так вони думають. Часом так воно і є. Богом бути важко, проте можливо. І, якщо справді існує Милка-2 у якомусь світі, якщо цей світ (безумовно створений Милкою-1) достатньо реальний, якщо ця Милка-2 справді пише, а не прикидається, то, можливо… Забагато цих