Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Хайме?!

«Я бачила уві сні одного брата, а будити мене прийшов інший.»

— Ваша милосте. — Голос не належав її братові. — По вас послав пан Регіментар.

Його волосся кучерявилося, як і в Хайме, але ж братове було кольору битого золота — того самого, що в неї — а цей чоловік мав волосся чорне і лискуче. Вона зачудовано витріщилася, геть не розуміючи його белькотіння. До чого тут нужник, який ще арбалет? З якого дива згадують батькове ім’я? «Я ще не прокинулася, — подумала Серсея. — Не прокинулася, і жахіття моє не скінчилося. Скоро з-під ліжка виповзе Тиріон і почне з мене глузувати.»

Але то була якась дурниця. Братик-карлик сидів у кам’яному мішку, приречений померти просто сьогодні. Вона зиркнула на руки, перевернула, порахувала власні пальці. Ковзнувши долонею по плечі та передпліччі, упевнилася, що рука вкрита сиротами, але цілісінька. На ногах не було порізів, на п’ятах — кривавих ран. «То був сон, лише сон. Я забагато випила минулого вечора. Це випари вина зі шлунку роблять таке з головою. Як настане світанок — я ж перша і посміюся зі своїх страхів. Діти мої будуть убезпечені, Томенів престол стоятиме міцно, а мій збочений менший «валонкар» позбавиться голови та згниє.»

Біля плеча з’явилася Джоселин Звихт, пхнула до рук кухля. Серсея зробила ковток; то була вода з домішкою вичавленого лимона — такого терпкого, що вона все виплюнула. Королева почула, як нічний вітер брязкає віконницями, і раптом побачила усе напрочуд гостро та ясно. Джоселин тремтіла, наче листок на вітрі — схоже, вона злякалася незгірш Сенели. Згори нависав пан Озмунд Кіптюг, позаду нього стояв пан Борос Блаунт з ліхтарем. У дверях юрмилися ланістерівські надвірні стражники з блискучими визолоченими левами на маківках шоломців. Вони теж виглядали переляканими. «Чи може таке бути? — запитала себе королева. — Невже правда?»

Вона підвелася з ліжка і дозволила Сенелі накинути на плечі халат, ховаючи голе тіло. Серсея зав’язала його поясом сама, незграбними скоцюбленими пальцями.

— Але пан батько тримають навколо себе варту вдень і вночі, — мовила вона.

Язик ледве повертався між зубів. Вона ковтнула ще лимонної води і побовтала у роті, щоб освіжити подих. До ліхтаря, котрого тримав пан Борос, влетіла мушка; Серсея чула, як вона дзижчить, і бачила тінь крил, що марно билися на склі.

— Варта на місцях, ваша милосте, — відповів Озмунд Кіптюг. — Ми знайшли таємні двері позаду комина. Прохід, нікому не відомий. Пан Регіментар пішов подивитися, куди він веде.

— Хайме?! — охопив її раптовий, наче морська буря, жах. — Пан Хайме має бути з королем!…

— Малому нічого не заподіяно. Пан Хайме надіслав тузінь варти його стерегти. Його милість спочиває.

«Хай його сни будуть легшими за мої, а пробудження — лагіднішим.»

— Хто з вас зараз при королі?

— Цю честь, коли ваша ласка, має пан Лорас.

До пана Лораса вона ласки не мала. Тирели були всього лише підкоморії-управителі, піднесені драконовими королями надто високо — до княжої влади, яку їм не варто було давати. Марнославство їхнє могло рівнятися лише з жадобою до статків та могуття. Хай пан Лорас — гарненький, як дівчача мрія, та під своїм білим корзном лишається Тирелом аж до кісток. Хто їх зна — може, гидкий плід сьогоднішньої ночі було посаджено, полито і вирощено саме у Вирії.

Втім, висловлювати вголос таке припущення вона наразі не сміла.

— Дозвольте мені хвилину вдягтися. Пане Озмунде, ви проведете мене до Башти Правиці. Пане Боросе, ходіть до наглядачів у в’язниці й упевніться, що карлик сидить у своїй келії.

Імені його вона не зважилася назвати. «Він би не знайшов мужності підняти руку на батька» — казала вона собі, проте хотіла знати напевне.

— Слухаю волю вашої милості.

Блаунт віддав ліхтаря панові Озмунду. Серсеї навіть трохи полегшало, коли вона побачила його спину. «Батькові не варто було поновлювати його серед білих братчиків.» Лицар виявився ганебним боягузом.

Поки вони вийшли з Маегорового Острогу, небо стало темно-синім, хоча зірки ще сяяли. «Усі, крім однієї, — подумала Серсея. — Впала ясна зоря заходу, і ночі віднині стануть темніші.» Вона призупинила крок на перекидному мості через сухий рів, окинула оком шпичаки унизу. «Вони б не насмілилися про таке брехати.»

— Хто знайшов батька?

— Один з його стражників, — відповів пан Озмунд. — Люм. Пішов до вітру і знайшов їхню ясновельможність у нужнику.

«Ні, цього не може бути. Це не смерть для лева.» Королева почувалася на диво спокійною. Вона згадала, як уперше, маленькою дівчинкою, втратила молочний зуб. Він не болів, але дірка у роті створювала чудернацьке відчуття; язик сам собою без упину ліз до неї мацати. «Тепер у цілому світі лишилася діра там, де був батько. А діри треба латати.»

Якщо Тайвин Ланістер справді помер, то ніхто не міг тепер почуватися безпечно… а найменше — її син на престолі. Коли помирає лев, на його місце лізуть нижчі й ниціші звірі: шакали, стерв’ятники, дикі собаки-падложери. Вони намагатимуться відштовхнути її геть, як робили завжди. Діяти треба швидко — так, як по смерті Роберта. Можливо, це справа рук Станіса Баратеона через якогось посіпаку. Ба навіть передобідок до нового нападу на місто. Королева хотіла сподіватися, що так воно і є. «Хай приходить. Я його розіб’ю вщент, як розбив батько, і цього разу він живим не втече.» Станіса вона не боялася — не більше, ніж Мейса Тирела. Та й загалом не боялася нікого — вона ж бо донька Скелі, левиця Ланістерів. «Не буде тепер балачок щодо вдруге видати мене заміж.» Віднині їй належало дідицтво Кастерлі-на-Скелі, сила та влада дому Ланістер. Ніхто більше не насмілиться її зневажити. Навіть коли Томенові не потрібна буде намісниця, пані господиня у Кастерлі-на-Скелі залишиться впливовою силою в державі.

Східне сонце забарвило верхівки башт яскраво-червоним, але внизу попід мурами ще ховалася ніч. Зовнішній замок був такий принишклий, аж вірилося, що всі люди в ньому померли. «А було б їм і померти. Не личить Тайвинові Ланістеру помирати самому. Така людина заслуговує піти до пекла з почтом, щоб і там їй служили та догоджали.»

Коло дверей до Башти Правиці стояло на чатах четверо списників у червоних киреях та шоломцях з левами.

— Нікого не впускати і не випускати без мого дозволу, — наказала Серсея.

Вміння наказувати прийшло до неї легко