Бенкет круків - Джордж Мартін
Кет аж розлютилася, побачивши, що Дареон сидить отут нахабно, пускаючи бісики Лані, а його пальці танцюють по струнах ліри. Повії називали його «чорним співцем», та нині чорним його назвати було важко. Своїм співом він підзаробив грошенят — і ворон перетворився на павича. Сьогодні він був у пурпуровому плюшевому плащі, облямованому горностаєм, у смугастій біло-бузковій сорочці та строкатих бриджах брава, однак був у нього і шовковий плащ, і навіть кармазиновий оксамитовий плащ зі злототканою підбивкою. Чорними на ньому лишалися тільки чоботи. Кет чула, як він казав Лані, що решту викинув у канал. «Досить з мене темряви»,— заявив він.
«Він же вояк Нічної варти,— подумала Кет, а Дареон співав про якусь дурнувату леді, що викинулася з якоїсь дурнуватої вежі, бо загинув її дурнуватий королевич.— Тій леді треба було повбивати всіх, хто винен у його смерті. А співцю треба було сидіти на Стіні». Коли Дареон уперше з'явився у «Веселому порту», Арія мало не запитала в нього, чи не забере він її з собою назад у Східну варту, аж тут почула, як він каже Бетані, що повертатися не збирається. «Тверді ліжка, солона тріска й нескінченні чати — ось що таке Стіна,— сказав він.— Крім того, на Стіні й близько немає таких гарненьких лялечок, як ти. Як я можу від тебе поїхати?» Те саме він казав і Лані, чула Кет, і одній повії в «Котерії», і навіть Солов'їсі того вечора, коли грав у «Сімох ліхтарях».
«Шкода, що мене тут не було тоді, коли товстун його побив». Повії Мері й досі реготали, згадуючи. Іна казала, товстун червонів як буряк щоразу, як вона його торкалася, та коли улаштував бучу, Мері звеліла витягнути його надвір і кинути в канал.
Кет саме думала про товстуна, пригадуючи, як урятувала його від Теро й Орбело, аж тут до неї підійшла Морячка.
— Гарні він пісні співає,— промурмотіла вона стиха загальною мовою Вестеросу.— Возлюбили його боги, певно, коли нагородили таким голосом, ще й таким гарненьким личком.
«Личко в нього гарненьке, а душа гидка»,— подумала Арія, але вголос цього не сказала. Дареон одного разу пошлюбив Морячку, яка в ліжко лягала тільки з тими, хто з нею одружиться. У «Веселому порту» бувало по три-чотири весілля за ніч. Іноді ритуал справляв пропитий червоний жрець Езеліно. Але частіше — Юстас, колишній септон із Заморського септу. Якщо ж під рукою не було ні жерця, ні септона, хтось із повій мусив збігати на «Корабель» і привести лицедія. Мері завжди казала, що лицедії — ще кращі жерці, ніж самі жерці, особливо Мирмело.
Весілля завжди були бучні й веселі, з пиятикою. Якщо нагодиться Кет зі своїм візком, Морячка вимагала, щоб черговий чоловік купував устриць — дуже помічних при консумації. Вона була добряга й реготуха, однак була в ній і потаємна печаль, бачила Кет.
Інші повії розповідали, що Морячка, коли в неї місячне, плаває на острів Богів, тож знає всіх богів, які там мешкають,— навіть і давно забутих у Браавосі. Розповідали, що вона там молиться за свого першого чоловіка — законного чоловіка, який пропав безвісти на морі, коли сама вона була зовсім дівчинкою, не старшою за Лану. «Вона гадає, що як помолиться правильному богу, може, той пошле вітер, який поверне до неї давнього коханого,— казала одноока Іна, яка була найдовше знайома з Морячкою,— та я молюся, щоб цього не сталося. Її коханий мертвий, я відчула це зі смаку її крові. Якщо він і повернеться колись до неї, це буде ходячий труп».
Дареонова пісня нарешті добігала кінця. Коли затихли останні ноти, Лана зітхнула, а співець, відклавши ліру, потягнув її до себе на коліна. Тільки-но він почав її лоскотати, як Кет голосно мовила:
— Є устриці, якщо хтось хоче.
Мері розплющила очі.
— От добре,— сказала жінка.— Неси сюди, дитино. Іно, принеси хліба й оцту.
Велике червоне сонце котилося по небу за шерегу щогл, коли Кет нарешті вийшла з «Веселого порту» з тугим гаманцем і порожнім візком — лишилися тільки сіль і водорості. Дареон теж уже йшов геть. Сьогодні ввечері він пообіцяв поспівати в «Зеленому вугрі», розповідав він, ідучи поряд з Кет.
— З «Вугра» я без срібла ніколи не виходжу,— похвалявся він,— а іноді туди приходять навіть капітани й власники суден.
Перейшли місточок і рушили кривою вуличкою на задвірках, а вечірні тіні все видовжувалися.
— Скоро я вже співатиму у Фіолетовій гавані, а там і в Палаці володаря моря,— провадив Дареон. Порожній возик Кет гуркотів по бруківці, виспівуючи власну торохку мелодію.— Вчора я ще їв оселедця з повіями, та за рік я їстиму імператорських крабів з куртизанками.
— А як там твій брат? — поцікавилася Кет.— Отой товстун. Він знайшов собі корабель у Старгород? Він казав, що мав відплисти ще на «Леді Ушанорі».
— Ми всі мали. За наказом лорда Сноу. Я говорив Сему: покинь старого, але гладкий дурень і чути не хотів,— пояснив Дареон, а в його волоссі сяяло останнє проміння призахідного сонця.— Що ж, тепер уже запізно.
— Атож,— сказала Кет, звертаючи в темряву маленького крученого провулку.
Заки Кет повернулася додому до Браско, над маленьким каналом уже збирався туман. Поставивши візка, вона пішла до Браско в рахункову кімнату й кинула перед ним на стіл гаманця. Чоботи поклала поряд.
— Добре,— погладив гаманця Браско.— А це що?
— Чоботи.
— Гарні чоботи на дорозі не валяються,— мовив Браско,— але ці на мене замалі.
Піднявши один, він оглянув його примруженим оком.
— Сьогодні молодик,— нагадала йому Кет.
— То йди молися,— Браско відсунув чоботи вбік і висипав з гаманця монети, щоб перерахувати.— Валар догейрис.
«Валар моргуліс»,— подумки відповіла Кет.
Коли вона простувала вулицями Браавоса, повсюди здіймалися тумани. Кет уже й тремтіти почала, коли нарешті штовхнула двері з віродерева, які вели в Чорно-білий палац. Сьогодні ввечері горіло всього декілька свічок — мерехтіли, як опалі зірки. У темряві всі боги здавалися якимись невідомцями.
У підземеллі вона зняла з себе благенький плащ Кет, стягнула через голову її пропахлу рибою брунатну
