Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Тоді ворон почав не на жарт дратуватися. Принаймні він кричав дедалі голосніше й частіше, а його атаки ставали все більш настирними. З кожним нападом він усе ближче й ближче добирався до Барстової голови.

Нарешті, коли птах знов налетів на Барста, той підняв свою булаву вгору, раптово змінивши напрям її руху, і вдарив ворона в праве крило. Птах каркнув від болю й сів на землю перед тим, як знову здійнятися в небо. Барст хотів добити ворона, але Ісланзаді зупинила його булаву своїм мечем. Вони опинилися віч-на-віч, схрестивши зброю. Клинок її меча завмер між шипами його булави.

Ельф і людина хитались туди-сюди, щосили тиснучи одне на одного. Ніхто не міг переважити. Тоді королева Ісланзаді викрикнула якесь слово прадавньою мовою, і там, де схрестилася їхня зброя, спалахнуло різке яскраве світло.

Роран мимоволі примружився й прикрив очі рукою.

Якусь мить було чути лише крики поранених та звук, що лунав, мов дзвін, і все гучнішав і гучнішав, аж доки не став майже нестерпний. Збоку від себе Роран побачив Анжелу й кота-перевертня. Той зіщулився і закрив лапами прикрашені китичками вуха.

Коли цей звук набув, мабуть, найбільшої сили, клинок меча Ісланзаді раптом тріснув. І світло, і звук умить зникли. Королева мовчки глянула на меч і кинула в обличчя Барста його уламок.

— Я проклинаю тебе, Барсте, сину Беренгара! — сказала вона.

Барст дозволив мечу королеви вдаритись об його захист. А потім він підняв свою булаву й ударив королеву Ісланзаді десь між шиєю і плечем. Вона впала на землю. Кров залила нагрудник її зробленої із золотих пластинок кольчуги.

Усе було скінчено.

Білий ворон зі скорботним криком покружляв над мертвим тілом Ісланзаді й полетів до пролому в зовнішній стіні. Пір’я його пораненого крила було червоне й зім’яте.

Варденів охопила паніка. Люди почали кидати зброю й тікати. Ельфи кричали від гніву й горя. Вони вийняли свої луки й випустили в Барста хмару стріл. Але стріли згорали в полум’ї, не долітаючи до нього. Десяток ельфів пішли на лорда в атаку, та він легко відкинув їх назад, так, наче це були якісь дітлахи. Минуло ще трохи часу. П’ятеро ельфів обережно підняли тіло Ісланзаді й понесли його геть на своїх щитах у формі листків.

Роран не вірив своїм очам. Він навіть подумати не міг, що Ісланзаді може загинути. Міцний Молот дививсь на людей, які тікали, і тихо проклинав їх за зраду й боягузтво. Потім він знову глянув на Барста. Той збирав свої загони, щоб витіснити варденів та їхніх союзників з Урубейна.

На душі в Рорана похололо. Ельфи могли продовжувати бій, але люди, гноми й ургали більше не хотіли битися. Це було написано на їхніх обличчях. Вони зламались і відступали. Тепер Барст може сотнями вбивати їх у спину. І Роран не мав сумніву в тому, що Барст не зупиниться біля стін міста. Ні. Він неодмінно піде далі, у поля. Він гнатиме варденів назад у табір, убиваючи всіх, кого зможе.

Принаймні на його місці Роран вчинив би саме так.

Більше того, якщо Барст дійде до табору, Катріна опиниться в смертельній небезпеці. Роран не мав жодних ілюзій стосовно того, що буде, коли солдати Імперії впіймають її.

Він глянув на свої закривавлені руки. Барста треба зупинити. Але як? Роран думав і думав, перебираючи в пам’яті все, що знав про магію, аж доки нарешті не згадав, що він відчував, коли його тримали й били солдати. Роран здригнувся й глибоко вдихнув.

Так, є одна можливість, хоч вона небезпечна, надзвичайно небезпечна. Міцний Молот знав: якщо він зробить те, що задумав, то, може, ніколи більше не побачить Катріну, а тим паче їхнє немовля. Але це знання дивним робом і заспокоювало. Його життя в обмін на їхні було справедливою ціною, а якщо він водночас міг урятувати ще й варденів, то він був радий сплатити таку ціну.

«Катріна…» Які можуть бути сумніви?!

Роран підвів голову й рушив до знахарки. Анжела була вбита горем, як і будь-який інший ельф. Він легенько торкнувся її плеча краєм свого щита:

— Мені потрібна твоя допомога.

Знахарка глянула на нього почервонілими очима:

— Що ти збираешся робити?

— Вбити Барста.

Його слова почули всі воїни, що були поблизу.

— Роране, ні! — скрикнув Хорст.

— Я допоможу, як зможу, — кивнула Міцному Молоту знахарка.

— Добре. Я хочу, щоб ти взяла Джормандера, Гарцхвога, Орика, Грімра й когось із ельфів, хто ще має хоч трохи сили.

Жінка шморгнула носом і витерла сльози:

— Де ти хочеш зустрітися з ними?

— Прямо тут. I поспішай, доки люди не повтікали!

Анжела кивнула. Уже за мить вона й кіт-перевертень побігли геть, тримаючись близько-близько до стін будинків.

— Роране, — сказав Хорст, схвильовано стискаючи його руку. — Що ти собі задумав?

— Якщо ти про це, — Роран кивнув убік Барста, — то, слово честі, я не збираюся сам виступати проти нього.

Здавалося, Хорст трохи заспокоївся:

— А що ж ти збираєшся робити?

— Побачиш.

У цей час кілька озброєних списами ворожих солдатів почали бігцем підніматися сходами будівлі. Навперейми їм кинулись руді гноми, які перед тим приєдналися до загону Рорана. Вони досить легко стримали своїх супротивників, тим паче, що з вищих сходинок битися було легше.

Поки гноми билися із солдатами, якийсь ельф із пов’язкою на обличчі, ставши неподалік, узяв лук і почав напрочуд швидко стріляти в Барста. Звісно, жодна його стріла не влучила в ціль. Роран підійшов до нього.

— Досить, — сказав він.

Темноволосий ельф не звернув на Міцного Молота жодної уваги. Тоді Роран схопив його за праву руку, якою той тримав лук, і потягнув її вбік.

— Я сказав, досить. Побережи стріли.

Ельф голосно скрикнув і вхопив ватажка за горло:

— Не чіпай мене, людино!..

— Послухай! — Роран намагався говорити спокійно. — Я допоможу тобі вбити Барста… Тільки… відпусти.

За якусь мить ельф послабив хватку.

— Як, Міцний Молоте? — його голос був грізний, а по щоках текли сльози.

— Скоро дізнаєшся. Та спочатку я хочу в тебе дещо спитати… Чому ви не можете вбити Барста силою свого розуму? Він — усього лиш людина, а вас так багато!

Обличчя ельфа скривилось, немов від болю:

— Тому що його свідомість закрита від нас.

— Як закрита?..

— Не знаю. Ми не в змозі відчути жодної його думки. Це так, наче навколо його свідомості