Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

— Наіна! — вигукнув він глибоким голосом. Уздовж стін приміщення ожили сотні ліхтарів.

Вони наповнювали його теплим світлом, так, немов горіли свічки. І хоч у кутках кімнати так-таки й залишилась темрява, Ерагонові нарешті вдалося як слід роздивитись місце, в якому вони перебували.

Уздовж стін була безліч дверей і колон. Усюди стояли скульптури. Стіни були прикрашені картинами й позолоченим орнаментом. Золото, срібло, коштовне каміння… Усе це багатство було просто неймовірним, навіть коли порівнювати його з багатствами Тронжхейма та Елесмери…

Аж раптом Ерагон помітив іще одну річ — брилу сірого, схожого на граніт, каміння висотою у вісім футів, яка стояла далеко справа від них, там, куди світло раніше не досягало. До брили була прикута одягнена в просту білу туніку дівчина… Насуада!.. Вона дивилась на них широко розкритими очима, хоч не могла сказати й слова, тому що рот їй затуляв шмат скрученої тканини. Вона виглядала вкрай виснаженою й змученою, та все ж таки була жива!

Ерагонові відлягло від серця. Правду кажучи, він уже не сподівався коли-небудь побачити її.

— Насуадо! — закричав Вершник. — З тобою все гаразд?

Вона ствердно кивнула.

— Він змусив тебе присягнути на вірність?

Насуада заперечно похитала головою.

— Невже ти гадаєш, — поблажливо спитав Галбаторікс, — що я дозволив би їй признатися, якби це було так?

Ерагон кинув на короля швидкий погляд. Та попри все він устиг помітити, що Мертаг якось надто уважно дивиться на Насуаду. «Що б це могло означати?» — подумав Ерагон, а вголос сказав, звертаючись до короля:

— То ти зробив це?

— Так вийшло, що ні. Я вирішив зачекати, доки зберу вас усіх разом. А ось тепер, коли ви всі тут, ніхто з вас не вийде звідси, доки не дасть обітницю служити мені й доки я не буду знати його справжнє ім’я. Ось чому ви всі тут. Ви прийшли сюди не для того, щоб мене вбити. Ви прийшли для того, щоб схилитись переді мною і нарешті припинити цей безглуздий бунт.

Сапфіра знову рикнула.

— Ні, ми не здамось, — відповів Ерагон, та навіть йому самому ці слова видалися слабкими й безсилими.

— Коли так, тоді вони помруть, — спокійно сказав Галбаторікс, показуючи на двійко дітей. — І врешті-решт, що змінить ваша непокора? Здається, ви ще не зрозуміли… Ви програли. За стінами цього замку битва складається не на користь варденів. Мої воїни ось-ось примусять їх здатися, і ця війна таки добіжить свого кінця. Якщо хочете, бийтесь. Заперечуйте те, що бачите, коли це вас заспокоює. Але ви не зможете змінити ані своєї долі, ані долі Алагезії.

Ерагон не хотів вірити в те, що йому й Сапфірі доведеться решту життя служити Галбаторіксу. Сапфіра почувала те саме. Її гнів поєднався із гнівом Вершника, спаливши останні залишки страху й обережності.

— Вае веогната оно вергарі, ека тет отерум, — слова Ерагона звучали твердо й рішуче.

На якусь мить здалося, що Галбаторікс розгнівався. Але потім він знову вимовив слово, услід за ним — іще якісь слова прадавньої мови. Судячи з усього, дана Вершником клятва втратила для нього будь-яке значення. Її слова осипались у його свідомості, наче пригорщі опалого листя.

Губи короля скривились у глузливій посмішці:

— Ти можеш присягати як завгодно. Але слова присяги не зв’яжуть тебе, аж доки я цього не дозволю.

— Я все одно вб’ю тебе, — тихо сказав Ерагон. Він розумів, що його опір може коштувати життя двом дітлахам, та Галбаторікс мав загинути, навіть якщо за його смерть доведеться заплатити життям хлопчика й дівчинки. Тепер це була ціна, на яку Вершник радо погоджувався. Він добре знав, що зненавидить себе за це, що обличчя малюків будуть приходити до нього вві сні до кінця життя. Та якщо він зараз не виступить проти Галбаторікса, все буде втрачено.

«Не вагайся, — підтримав його Умарот. — Настав час ударити».

— А чому б тобі не вийти проти мене? — голосно мовив Вершник. — Чи ти боягуз? Чи надто слабкий? Навіщо ти ховаєшся за дітей, як налякана стара жінка?

«Ерагоне», — Арія просила його бути обережним.

— Хіба один лиш я привів сюди дитину?.. — зморшки на обличчі Галбаторікса поглибшали.

— Елва прийшла сюди сама, — обірвав його Ерагон. — Але ти не відповів на моє питання. Чому ти не хочеш битися? Може, ти так довго сидів на троні й ласував солодощами, що вже забув, як тримати в руках меч?

— Тобі б не сподобалось битися зі мною, дитя моє,— відповів король.

— Тоді доведи це! Звільни мене й зійдімось у чесному бою! Доведи, що ти все ще воїн… Або живи, знаючи, що ти — нікчемний боягуз, який без допомоги своїх Елдунарі не годен битися навіть з одним супротивником. Ти переміг самого Враеля! Чому ж боїшся мене? Чому…

— Досить! — роздратовано вигукнув Галбаторікс. Його впалі щоки заливав рум’янець. Та вже за мить король опанував себе. Він трохи силувано всміхнувся, а потім постукав кісточками пальців по підлокітнику трону:

— Я завоював цей трон, не приймаючи будь-яких кинутих мені викликів. І тримаю його, не зустрічаючись із ворогами в «чесних боях». Тобі, дитя моє, слід затямити, що не має значення, як ти перемагаєш. Важить лиш те, що ти — переможець.

— Неправда, — відповів Ерагон. — Різниця є.

— Я нагадаю тобі про це, коли ти присягнеш мені. Однак… — Галбаторікс торкнувся головки свого меча, — коли вже тобі так кортить битися, зараз ти матимеш таку нагоду.

Іскра надії зблиснула в очах Ерагона, та одразу ж зникла, бо Галбаторікс додав:

— Але ти битимешся не зі мною… З Мертагом!

При цих словах Мертаг зміряв Ерагона неприязним поглядом.

— Я хочу дізнатися раз і назавжди, хто з вас кращий воїн, — король помацав кінчик своєї бороди. — Будете битись самі, без допомоги магії чи Елдунарі, аж доки один із вас матиме сили продовжувати поєдинок. Ви не можете вбити один одного — я забороняю. Усе інше, крім смерті, у вашій волі. Гадаю, цікаво буде глянути, як брат б’ється із братом.

— Ні,— сказав Ерагон. — Ми не брати. Хіба що по матері… Моїм батьком був Бром, а не Морзан.

Галбаторікс, здається, уперше по-справжньому здивувався. Принаймні один кутик його рота піднявся вгору.

— Он як! Я мав би побачити це. Правда написана на твоєму обличчі для всіх, хто знає, що шукати. Ну що ж! У такому разі двобій буде ще кращий. Син Брома виступить проти сина Морзана. Гм… У долі й справді є почуття гумору.

Мертаг так само здивувався. Він надто добре володів своїм обличчям, щоб Ерагон міг побачити, чи сподобалось йому те, що він