Чаша Амріти - Олександр Павлович Бердник
— По гребеню не вискочиш, — кусаючи нігті, сказав Гаррі. — Підстрелять. Пастка… Що скажеш, Свамі?
Індус печально подивився в небо, помовчав. Потім стиха мовив:
— Треба протриматися до ночі. Може, щось придумаємо вночі?..
— Будемо триматися, — знизав плечима американець. — Здаватися бошам не збираюсь. Шкіру здеруть з живих. Що в нас є, Михай? Три автомати… сім запасних обойм… П’ять гранат… Не дуже… А все-таки не полізуть, доки є чим стріляти…
Вороги наближалися з обох боків. Солдати перебігали від каменя до каменя, пострілювали, знову бігли. Цьвохкали кулі над головою втікачів, вони зігнулися за валуном, приготували гранати. Знизу, з північної долини, почулися крики.
— До кого вони? — запитав Гаррі.
— Нам, — сказав Михайло. — Кричать, щоб здавалися. Бо гірше буде…
— Дивні люди, — тихо мовив індус, дивлячись на ворогів. — Таку силу, такі старання прикладають, щоб знищити втікачів з неволі. Цікаво, що ми їм цілком байдужі, вони нас не знають, ми — їх, і все-таки люто переслідують, йдуть на смерть, аби лиш досягти ефемерної цілі… Яка страшна майя!..
— Знову майя? — гірко сказав Сагайдак. — Дуже густа вона, Свамі! Вирвалися чудом з однієї, тепер, здається, зовсім безнадійна пастка…
— Нема безнадійного становища, Михайле, — озвався індус, задумливо глянувши на товариша. — Все залежить від нашої волі…
— Воля? — перепитав Михайло. — Якби хлопців з двадцять, та добрий станковий кулемет, може, й помогло б… А воля?..
— Кулемет не поможе, — суворо мовив індус, нахмуривши брови. — Лише воля потрібна…
Не діждавшись відповіді, переслідувачі знову почали перебіжку. Гаррі висунувся з-за валуна, прицілився, стьобнув короткою чергою з автомата. Почувся зойк, впала сіро-зелена постать, незграбно розкинувши руки.
— Є один, — азартно крикнув Гаррі. — А ви з того боку. Щоб не застукали.
Німці з півдня не дуже поспішали, там була вузька долинка, вони побоювалися йти відкрито, повзли по землі, ховаючись за найменші камінці. Смеркалося, над скелями повзли сувої туману, переслідувачі осміліли, вже чути було приглушені голоси.
— Ще чверть години, можна вискочити, — прошепотів Гаррі. — Тихесенько, по гребеню… Не помітять…
— Згода, — радісно підхопив Михайло. — Все-таки надія…
У сутінках постаті солдат стали темними, зливалися з камінням. Втікачі стріляли по всякій тіні, нервували. Знизу загули машини. Спалахнули прожектори. Сліпучі щупальці заметались по скелях, різонули по очах. Гаррі вдарив кулаком по землі, вкусив себе за палець від гніву.
— Не вийшло. Тепер не вискочиш. Як на долоні…
— Підступний ворог, — згодився Свамі. — Все передбачив. Що ж, до ранку посидимо. Підождемо. Вночі вони не нападуть…
— А чого ждати? — понуро запитав Михайло. — Може, краще рвонуть туди. — Він кивнув на південний бік. — Кинемо гранати. Прорвемось. Хтось, може, залишиться живий…
— Може, — знизав плечима Гаррі. — Ти не пробіжиш сто метрів. Покладуть. Ні, хлопці, амба. Треба хоч поспати перед смертю. Ви як хочете, а я подрімаю. Почергуйте. Зате вранці покладу з десяток бошів. Доброї ночі, друзі…
Почувся свист. Десь недалеко за валуном охнув вибух, сипонуло осколками. Втікачі прилягли, зіщулились. Знову засвистіло, чмокнуло збоку, гаряча хвиля налетіла, рвонула, осліпила.
Американець одпльовувався, в рот йому набилося кам’яної потерті, на зубах скрипіло. Михайло підняв руку, на пальцях розпливалася чорна пляма.
— Гранатомет, — сказав Гаррі. — Піджарять нас… Не заснеш!..
Навколо валунів гримнуло ще кілька гранат. Внизу чувся регіт, веселі крики.
— Друзі, перейдемо в інше місце. Поповзом, — прошепотів Свамі. — Тільки не стріляти…
— Чому? — злісно запитав Михайло. — Вмирати мовчки?
— Слухайте мене, — суворо сказав індус, — вже не один раз ви переконалися…
Він перший метнувся з криївки, звиваючись в’юном, поповз поміж каменями. Гаррі з Михайлом полізли за ним. Вибухи клювали валун, де вони ховалися раніше, певно, німці не помітили їхньої втечі. Втікачі передихнули, сюди промені прожектора не сягали.
— Що ж далі? — прошепотів Сагайдак. — Ждати, доки вони намацають нас?
— Ні, — твердо мовив індус. — Ждати не можна. Друзі, прийшов час спробувати вашу мужність…
— Гадаю, вона випробувана, — буркнув американець. — Хіба ти не пересвідчився?
— Я не про те, — серйозно сказав Свамі. — Ти бачиш — ми приречені!
— До чого ж тоді мудрування?
— Є вибір!
— К чорту, — вилаявся Гаррі. — Гірко без твоїх вигадок. Кажи, що надумав, ясніше!
— Знаю, вам тяжко повірити. Ви, європейці, виховані інакше. Боїтеся містики, незвичайності, чуда! Тепер треба зважитись на таке, що буде здаватися чудом!
— Кажи, кажи, Свамі! — схвильовано мовив Сагайдак. — Хоч в пекло піду, аби вирватися з рук фашистів!
— Гаразд. Скажу. Самі бачите, що наші долі завершені. Ще хвилина, година — і смерть. Можемо вижити, прийнявши рішення жити не для себе…
— Не розумію, — глухо озвався Гаррі. — Як можна жити не для себе…
— Забути свої інтереси. Честолюбство. Егоїзм. Пиху. Діяти ради інших, ради друзів. Взяти до серця обітницю, що життя твоє вже не належить тобі, а людям…
— Будь ласка, можна взяти, — зітхнув Михайло. — І це врятує нас?
— Неодмінно. Ми врятуємось. Смерть рано чи пізно настане… може, навіть така ж катастрофічна… але набагато пізніше… Крім того, ми зуміємо багато корисного дати людям… Тільки не думайте, що можна зрадити обітницю! Клятва повинна бути чистою в серці! Гаррі, ти розумієш?
— Мені не дуже до душі те, що ти кажеш. Я волію діяти так, як підказує розум… А обітниця…
— Не красти ж ти клянешся? — з гіркотою мовив індус. — Як ви боїтеся втратити вашу недоторкану особу! Її ще треба сформувати, браття! Вибирайте — смерть або життя… ради піших!..
Слова Свамі були насичені незбагненною силою, в очах пломеніли іскри. Над
