Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко

Алонсо спав. Вона лежала, закусивши краєчок подушки, і мовчки проклинала його.

Якби ти любив мене, казала вона, ти б не залишав мене одну. Але ти любиш Дульсинею, а я — заготовка для її світлого образу. Я болванка; я не людина навіть, я — сировина, з якої незабаром зроблять Дульсинею. Ти будеш любити її, вигадану, на відстані; я залишуся тут майже без надії знову тебе побачити. А потім мені надішлють телеграму — забирайте, мовляв, труп вашого лицаря… Заберіть його з канави, де він умер… таку телеграму надіслали твоїй матері, так, твій батько вмер у канаві… Хто я для тебе, Алонсо?! Тільки чужу жінку можна ось так кидати — заради фантома. Ти не можеш простити моєї бездітності? ти не можеш мені простити, що ти останній Дон-Кіхот?!

— Ніколи не кажи мені таких речей, — сказав він раптом холодно і виразно. — Навіть коли думаєш, що я сплю.

Вона мовчала, міцніше закусивши зубами краєчок своєї подушки.

— Альдонсо, — промовив він м’якше. — Я повернуся.

* * *

Санчо роззирався, роззявивши рот; вперше в житті він переступив поріг настільки вражаючої, настільки дивної будівлі. Старий будинок Кіхано був схожий на кинутий мешканцями мурашник: ходи-переходи, порожнини і отвори, ледве не на вузол зав’язані гвинтові сходинки — і широкі сходи з масивним поруччям, гобелени на стінах, портрети в темних визолочених рамах…

Гніздо сімейства Дон-Кіхотів.

Санчо роззирався, роззявивши рот, а служниця, гарненьке дівчисько з ямочками на щоках, відверто любувалася його збентеженням.

Тут було якесь особливо щільне повітря. Тут пахло часом; чудовиськами нагромаджувалися книжкові шафи, важкими складками нависали портьєри, на великому гобелені витканий був портрет Лицаря Печального Образу, саме такий, яким і уявляв його собі Санчо: вузьколиций, украй пригнічений пан…

— Люб’язний Санчо, ви б мішечок поставили… Яке-таке золото у вашому мішечку, чи боїтеся, що потягнуть?

— Та-а-а, — він недбало труснув своєю немаленькою «торбиною», — харчів тут трішечки, люб’язна Фелісо: овочі, сальце, інше… Перчик, приправки… Ти не хватай, воно важке, арроба ваги набереться.

Дерев’яні сходи губилися в напівтемряві. Тьмяне світло із затягнутого в оксамит вікна падало на розвішану по стіні зброю, на темні обладунки, на курні лопасті вентилятора — чужинця і прибульця з-посеред інших речей; світлими плямами маячили лиця на парадних портретах.

— Ось вони всі, сеньйори Кіхано, — буденно повідомила Феліса. — Всі Дон-Кіхоти, дивіться тільки…

Портретів було багато, вони розвішані були на стінах і в простінках, на поруччі, на стелі; Санчо крутив головою так, що в нього заболіла шия. Усі шляхетні ідальго були заковані в обладунки, в кожного на кінчику підборіддя стовбурчилася борідочка, кожен дивився на Санчо з виразом шляхетної печалі — на цьому схожість і закінчувалося; серед сеньйорів Кіхано були тлусті й сухорляві, круглолиці і з обличчям, як голка, брюнети й шатени, і навіть, здається, один рудий.

— Фелісо, а ринок тут у вас хороший? Зі свого господарства живете чи ні? Хто на кухні за головного?

— Я, — Феліса випнула і без того круті, чималі груди. Санчо ледь втримався, щоб одразу не хапнути служанчине добро руками; Феліса була з вигляду як вертке червоне яблуко на черешку, який ще не встиг обірватися, найпривабливіше яблуко на гілці, стигле, але ще не надкушене, яке не знало ні червоточин, ні ударів граду, і тому самовпевнене. Санчо тихцем зітхнув: ех, затриматися б тут подовше, не поспішати б на велику дорогу, де багнюка під чоботями і тверде сідло під сідницею, де холод, вітер, небезпеки, де страви жорсткі, а служниці кощаві…

— Ти? — запитав він, недовірливо розглядаючи Фелісині перса. — Ти за куховарку?

Феліса насупилася:

— А що?

— Ну тоді навчу я тебе справжню олью готувати, — пообіцяв Санчо. — А то знаю вас, дівчисьок, такого наварите, хоч собакам вилий…

— Я сама будь-кого навчу! — образилася Феліса.

Санчо примирливо засміявся:

— Ну, чого надулася… як півтора нещастя, — він підійшов ближче, скосив очі, намагаючись зазирнути за виріз Фелісиного плаття; Феліса хихикнула. Відскочила. Стрельнула очима.

— А тут у вас весело в Ламанчі, — по паузі визнав Санчо. — Ну, розкажеш мені про сеньйорів Кіхано?

Дівчисько посміхалося:

— Про сеньйорів? А що про сеньйорів? Ось сеньйор Мігель Кіхано висить, усе про почесті мріяв… За ним, добродії, ви бачите Алонсо Кіхано-другого, по-простому його прозвали Дон-Кіхот повторювальний. Там, — Феліса ткнула пальцем кудись під стелю, і Санчо, задерши голову, розгледів закріплений під зводами портрет, — там висить Селестин Кіхано… він, щоправда, не сам справедливість установлював, а зібрав голоту і цілою юрбою попер на герцога. Хоча потім його помилували. Ось Алонсо Кіхано-третій, цей далі, ніж до трактиру, не пішов. Цілий тиждень здійснював подвиги в трактирі, а потім у напівбезпам’ятстві був доставлений додому… Його називають ще Дон-Кіхот розсудливий. Далі, добродії екскурсанти, ви можете бачити портрет Алонсо Кіхано-четвертого, котрого називають Дон-Кіхот фанатик; знаменитий тим, що, гніваючись, пристукнув песика якоїсь дами, і його згноїли в судах мало не до смер…

Феліса осіклася.

На сходах, за мить до цього порожніх, тепер височіла нерухома фігура.

— Ох… — видихнув від несподіванки Санчо.

— Доброго дня, любий Санчо, — сказала жінка. — Я бачу, Феліса розстаралась на маленьку екскурсію для вас. Тим часом на конов’язі ось уже півгодини реве якийсь віслюк… Не турбуйтеся, любий Санчо. Я подбаю про вас, а Феліса цієї ж миті подбає про віслюка.

— У світі так багато віслюків, і всі вони вимагають нашої турботи, — пробурмотіла йдучи Феліса.

* * *

Стоячи на широких сходах, Альдонса розглядала людину, яка з’явилась у її домі, точніше, його круглу маківку, тому що славний Санчо Панса саме зігнувся в низенькому поклоні.

— Рада вітати вас, найдобріший Санчо…

Такими є правила гри. Вона бачить його вперше в житті, але називає за традицією «найдобрішим».

Прибулець випрямився. Обличчя його було рожевим від припливу крові — занадто низько і довго кланявся; очі Альдонси зустрілися зі світлими, уважними, непроникними очима гостя:

— Низенький вам уклін, сеньйоро Кіхано…

Вона поморщилася:

— Називайте мене Альдонсою, любий друже. Ви втомилися? Ви просто з дороги — до нас?

Блакитні очі прибульця залишалися спокійними:

— Майже, пані Альдонсо. Спочатку я, зізнатися, заїхав до місцевої цирюльні — поголитися, помитися… А то з дороги, знаєте, ніби гуси за пазухою ночували…

Вона відвела очі. Непристойно так витріщатися на Санчо Пансу; терпи, терпи, Альдонсо, час іще не настав… Ключ підійшов до замка, а чи клацне — незабаром довідаємося…

— Отже, найдобріший Санчо, цей будинок готовий прийняти вас