Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Глава 6

Рано вранці наступного дня наш катер входив у Бухту Транка, вивісивши на щоглі сигнальні прапорці і подаючи тоскний одноманітний сигнал «чумної тривоги». Крізь ранковий туман переблимувалися вогниками сторожові вежі, а не вході в фарватер нас зустрічали залізні ворота, що одразу нагадали мені Кейптауер. Правда, ворота були відчинені. Капітан катера нервував, Містер Сміт нетерпляче постукував по поручнях, а персоналові карантину знадобилося добрих півгодини, аби попрокидатися, помітити нас і вказати кораблю місце біля причалу.

Всупереч очікуванням, в Бухті Транка наша поява сенсацією не стала.

Начальник карантину і за сумісністю шеф місцевого відділу НЗАМПІС сприйняв звістку про смерть смотрителя Юдолі з похмурим фаталізмом

— Казали йому: «Забирайся звідтам, поки ще голова на плечах, — а він: Усе під контролем, усе під контролем!»

Я співчутливо кивав, дядько розуміючи гмикав: для чорного мага визнати, що він з чимось не впорається — справа абсолютно немислима. Шеф НЗАМПІС, був давнім приятелем дядька Ґордона і людиною здравомислячою, тому після появи в карантині, нас одразу ж зарахували до умовно здорових і задіяли в роботі на правах вільнонайнятих санітарів. Чорних магів серед персоналу було на диво мало, шеф Гарлік вічно страждав від нерозуміння і відводив душу, щовечора запрошуючи нас двох на чай.

— Будете виганяти Шереха?

— Так де його тепер знайдеш!? Ця гидота напаскудить і одразу ж киває п’ятами. Ні, підберемо останки і законсервуємо споруди. Після такого столичне начальство більше не зможе цьому перечити.

— Як же там раніше люди жили? — дивувався я.

— Раніше… Три роки тому нас закривати збиралися — пацієнтів не було, а зараз он корпус новий піднімаємо — місць не стає. Ми не раніше, ми тепер живемо.

Сперечатися з шефом Гарліком було складно — він знав надто багато і про все на світі.

Для мене двадцять вісім днів у Бухті Транка були справжніми канікулами — повний пансіон, зручні номери і насичена культурна програма. Шеф Гарлік виявився знавцем Краухардського фольклору і людиною товариською, що для чорних велика рідкість. Він охоче коментував все, що ставалося, не задавав зайвих запитань з приводу наших з дядьком занять з Джерелом і навчив мене найпростішого ритуалу вигнання (так просто, на всякий випадок). До чого ж простіше жити, коли в керівництві усі свої!

Мамі я написав листа, в якому утішив її тим, що роботи на Острові Короля ми закінчили, і поскаржився, що з поверненням доведеться трішки зачекати (знати про карантин їй було ні до чого). Між тим мої теоретичні знання про нежить швидко обростали практичним наповненням: нас запрошували для прийому новеньких і усмиряння особливо буйних — тільки чорний маг спроможний правильно відреагувати на вибрики враженої потойбічною заразою свідомості. Мені діставалися діти. Багато-багато дітей з блукаючими посмішками, рвучкими рухами і непередбачуваною зміною настроїв. В кожному з маленьких пацієнтів мені марився Лючик, і від цього всього я якось дуже чітко зрозумів, що мою білу родину треба з Краухарда вивозити геть.

— Дітки до нас із Долини Бранда ідуть, — пояснював шеф Гарлік, — там за останні десять років ціле місто виросло, багато чужих понаїхало. Тепер правила спілкування з нежитями доводиться викладати в школах як основний предмет. Я би і раніше починав, але батьки проти (нестійка дитяча психіка і все таке). Так от, тепер діточок до нас везуть, а дорослі — ті на місті здихають, тому що діло знають гірше, ніж малеча.

Ну, принаймні, в тому, що стосувалося знання правил, я міг за Лючика зі страху не труситися.

За добровільне сприяння НЗАМПІС нам нарахували зарплатню санітарів (одна крона на день); разом з двадцятьма кронами, отриманими за неповні два тижні експедиції, вийшло майже півсотні. Зауважте — зароблені чесною працею! Мої фінансові труднощі ця сума не вирішувала, і я почав плакатися дядькові на свою гірку долю. Як могло статися, що чорної маг не залишив синові ніякого майна?

Дядько знизував плечима:

— Якщо хочеш, я попрошу Гарліка дізнатися, чому так вийшло. Я останні роки з твоїм батьком особливо не контактував, але ти правий, якось дивно виходить. Ну, припустимо, ще я — посередній алхімік, але от він був справжній маг, крутий і чорний. Що ж у них там сталося?

Ні, все-таки добре мати друзів, хоча для чорних це скорше виняток, ніж правило.

Додому ми повернулися, коли до кінця літніх канікул залишалося менше десяти днів. Джо кудись забрав вулики (хоча бджоли в саду літали), але тепер мені було на них уже плювати — тепер я був справжнім чорним магом, крутим і хоробрим.

Час, який залишався до повернення в Редстон, я провів зі смаком: ганяв на мопеді, лякаючи корів, розповідав молодшеньким байки про Острів Короля (байки не мали нічого спільного з реальністю), допомагав дядькові в майстерні розгрібати накопичені за місяць справи і збирав чутки про все, що діялося в Краухарді. Шеф Гарлік був правий: ситуація досить сильно нагадувала повернення легендарних часів. В кінці кінців, я наважився поговорити про це з вітчимом.

— Джо, тут до мене доходять чутки, що в Краухарді останнім часом неспокійно. Треба би вам перебратися кудись поближче до Редстона, ну, або до столиці.

Він лише зітхнув:

— Треба би. Але у нас нема грошей на переїзд, Томасе, навіть якщо допустити, що я там одразу знайду роботу.

— Ну тоді хоча б Лючика звідси відіслати. В пансіон якийсь чи, може, у тебе родичі є.

— Я думаю про це.

Я поклав на стіл своїх чесно зроблених півсотні.

— Ось! Повернуся в Редстон, ще надішлю. Думай інтенсивніше.

Він ніяковів і не спішив брати гроші. Ще одна біла неміч на мою голову!

— Ну, що ще?

— Ти так турбуєшся про сім’ю, стільки робиш для молодших… А я ж так і не вибачився перед тобою!

— За що? — не зрозумів я.

— Я вдерся в твій дім, зайняв місце твого батька…. Напевне, ти сердишся на мене.

Я зітхнув. Як це типово! Білий маг до останнього буде міряти всіх своєю міркою. А здавалося — емпат.

— Вам що, не читали лекції про психологічні відмінності?

— Читали, звичайно. Я завжди намагався… ну… ставитися з розумінням…

Але до кінця все єдино не розумів.