Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Відшукавши бар, я вирішив пожлуктити трохи пива, а потім знову спробувати зв’язатися з Люком. Сподіваюся, нічого романтичного на ніч він не запланував.

Містер Бразда, до якого я підійшов у вестибюлі, щоб уточнити дорогу, виявився менеджером. Він розпитав про мою кімнату, ми обмінялися кількома дотепами, і він показав на коридор, що вів до кімнати відпочинку. Я рушив у тому напрямку, але не дійшов до кімнати.

— Мерлю! Що ти в дідька лисого тут робиш? — долинув знайомий голос.

Я обернувся і побачив Люка, який щойно зайшов до вестибюля. Спітнілий і усміхнений, вбраний у запилюжену військову форму і черевики, він стояв із капелюхом на голові й патьоками бруду на обличчі. Ми потиснули один одному руки, і я мовив:

— Я хотів поговорити з тобою. А ти що, пішов у військо добровольцем?

— Ні, я весь день блукав біля Пекоса[24], — відповів Люк. — Завжди гуляю там, коли буваю в Санта-Фе. Це чудово.

— Треба буде і мені якось спробувати, — сказав я. — Здається, сьогодні моя черга платити за вечерю.

— Так і є, — погодився Люк. — Дай-но тільки заскочити в душ і переодягнутися. Зустрінемося в барі за п’ятнадцять-двадцять хвилин, згода?

— Звісно. Бувай.

Я рушив далі по коридору і відшукав потрібне місце. То була тьмяна прохолодна зала середнього розміру, ще й вельми людна. Вона поділялася на дві пов’язані між собою кімнатки з низькими, зручними на вигляд стільцями і маленькими столиками.

Молода пара щойно залишила кутовий столик ліворуч від мене і, тримаючи напої в руці, пішла слідом за офіціанткою до сусідньої обідньої зали. За тим столиком вмостився я. Невдовзі підійшла офіціантка, і я замовив пиво.

Кілька хвилин по тому, коли я посьорбував пиво, дозволивши мозку блукати химерним плетивом подій останніх днів, я зауважив, що одна з постатей, що вешталися навколо, більше не метушилася. Вона зупинилася збоку від мене — достатньо далеко, щоб я міг зауважити її присутність лише краєм ока.

Людина тихо мовила:

— Даруйте. Можна дещо запитати?

Я повернув голову і побачив низенького, худорлявого іспанця, волосся й бороду якого вже помережала сивина. Він був непогано вбраним і чепурним, що видавало в чоловікові місцевого бізнесмена. Гість усміхнувся, оголивши надламаний передній зуб, — лише на мить, ніби щоб продемонструвати знервованість.

— Мене звати Ден Мартінес, — сказав він, не пропонуючи потиснути руки. Він зиркнув на стілець навпроти мене. — Чи можу я присісти на хвилинку?

— Навіщо? Якщо ви щось продаєте, то мені це нецікаво. Я чекаю на одну людину і...

Він похитав головою.

— Ні, нічого такого. Я знаю, що ви чекаєте на одну людину — на містера Лукаса Рейнарда. Власне, це щодо нього.

Я вказав йому на стілець.

— Гаразд. Сідайте і ставте своє запитання.

Він так і зробив, зчепивши руки і поклавши їх на стіл між нами, потім нахилився вперед.

— Я краєм вуха почув вашу розмову у вестибюлі, — почав він, — і у мене склалося враження, що ви непогано його знаєте. Чи могли б ви сказати, наскільки давно ви знайомі?

— Якщо це все, що вам потрібно знати, — відказав я, — то приблизно вісім років. Ми разом ходили до коледжу, а тоді кілька років працювали на одну компанію.

— «Ґранд Дизайн», — констатував він. — Комп’ютерна фірма із Сан-Франциско. А до коледжу ви не були знайомі?

— Здається, вам і самому чимало відомо, — зауважив я. — Чого ви все ж таки хочете? Ви що, якийсь коп?

— Ні, — заперечив він, — нічого такого. Запевняю вас, я не намагаюся втягнути вашого друга в халепу. Я лише прагну трохи розібратися з власними клопотами. Дозвольте запитати...

Я похитав головою.

— Халяви більше не буде, — відказав я. — Я не розмовляю з незнайомцями про друзів без достатньої на те причини.

Він розчепив руки і поклав їх на значній відстані одна від одної.

— Жодного крутійства, — відказав він. — Я ж знаю, що ви розкажете про цю розмову йому. Якщо чесно, я хочу, щоб ви саме так і вчинили. Ми знайомі. Я б хотів, аби він знав, що я розпитую про нього. Це тільки на користь йому і піде. Дідько, я ж навіть розпитую його друга, хіба ні? Людину, яка готова збрехати, аби допомогти йому. І мені потрібно лише кілька дрібних фактів...

— А мені потрібна лише одна дрібна причина: навіщо вам ця інформація?

Він зітхнув.

— Гаразд, — погодився він. — Він запропонував мені — суто для проби, зауважте — дуже цікаву інвестиційну можливість. Вона передбачає залучення доволі великої суми грошей. Наявний елемент ризику, як і в будь-яких справах з новими компаніями на високо-конкурентному ринку, але потенційні прибутки роблять справу привабливою.

Я кивнув.

— І ви хочете знати, чи він чесний.

Він гигикнув.

— Насправді мені байдуже, чи чесний він. Мене цікавить лише, чи зможе він доставити продукцію, оминувши підводне каміння.

Щось у його манері розмовляти нагадало мені іншу людину. Я спробував згадати, кого саме, але не зміг.

— А, — сказав я, ковтнувши пива. — Я сьогодні повільно кумекаю. Вибачте. Звісно, справа стосується комп’ютерів.

— Звісно.

— І ви хочете знати, чи не підріже йому крильця роботодавець, якщо дізнається, що він має справи на стороні.

— Коротко кажучи, так.

— Здаюся, — сказав я на те. — Для цього потрібен хтось кращий, ніж я. Інтелектуальна власність — дуже хитра галузь права. Я не знаю, що він продає і звідки це походить — він багато де буває. Та навіть якби я про щось довідався, то все одно не міг би знати, яким був би ваш юридичний статус.

— На більше я і не сподівався, — сказав він, усміхнувшись.

Я всміхнувся у відповідь.

— Тож ви своє повідомлення надіслали, — промовив я.

Він кивнув і почав підводитися.

— О, іще одне, — сказав він.

— Так?

— Чи не згадував він коли-небудь місць, знаних як Амбер та Двори Хаосу? — Мартінес говорив це, дивлячись мені просто у вічі.

Навряд чи мені вдалося приховати здивування від його уважного погляду, а тому він, схоже, абсолютно неправильно інтерпретував мою реакцію. Я певен: він не сумнівався, що я брешу, хоча моя відповідь була абсолютно щирою:

— Ні, я ніколи не чув, щоб він згадував про них. Чому ви