Крабат - Відфрід Пройслер

Він кричить, благає… І ось він уже чує своє ім'я:

«Крабате, прокинься! Прокинься, Крабате!»

Біля його тапчана, схилившись, стояли Міхал з Юром. Крабат не відразу усвідомлює: він іще спить чи вже прокинувся?

— Хто мене кликав?

— Ми, — відповів Юро. — Ти так кричав уві сні!

— Я? — здивувався Крабат.

— Нам стало жаль тебе. — Міхал узяв його руку. — У тебе гарячка?

— Ні. Сон приснився… — І спитав: — Хто з вас перший почав мене гукати? Скажіть. Мені це треба знати!

Міхал і Юро переглянулися й пояснили, що не пам’ятають.

— Але наступного разу, — додав Юро, — кинемо жеребок, кому з нас першим тебе будити. То вже знатимемо, не сумніваючись.

Крабат був певен, що Міхал перший його покликав. Юро, звичайно, хлопець сумлінний, з добрим серцем, але дурник. Тонда, безперечно, мав на увазі Міхала. Відтоді Крабат звертався тільки до Міхала, коли хотів щось спитати чи порадитись.

І Міхал не розчарував його, з радістю відповідав на будь-яке запитання. Тільки раз він уникнув відповіді, коли Крабат заговорив про Тонду.

— Мертві не оживають, — сказав Міхал, — хоч би скільки ти про них говорив.

Міхал де в чому скидався на Тонду. Крабат уважав, що він потай підтримує новачка, не раз бачив його біля Вітка — постоїть, про щось погомонить. Так і Тонда минулої зими опікувався ним: підійде, поговорить, допоможе.

І Юро по-своєму допомагав новенькому, змушуючи його щоразу наїдатися досита.

— Їж, хлопчику, їж, — припрошував він, — швидко виростеш, будеш здоровим і сильним.

Серед тижня, після Стрітення, відновилися роботи в лісі. Шість хлопців, серед них і Крабат, мали перевезти до млина деревину, заготовлену минулої зими. Не легка це справа, коли лежить глибокий сніг.

Цілий тиждень розчищали дорогу до колод, хоч і дуже старалися всі, а надто Міхал із Мертеном.

Андруш, щоправда, не розумів їхнього завзяття. Він працював більше задля того, щоби зігрітися.

— Хто трудиться і мерзне, — віслюк, — пояснив він, — а хто потіє, — йолоп!

У лютневі дні почало пригрівати, у хлопців щодня промокали ноги. Ввечері вони довгенько вовтузилися коло своїх черевиків, змащували їх товстим шаром тлущі, потім старанно втирали її, щоби не зашкарубли, коли сушитимуться на гарячій грубці всю ніч.

Кожен виконував цю марудну роботу сам, окрім Лишка; він доручив її Віткові. Міхал, побачивши це, вишпетив його.

Але Лишко почав огризатись:

— Що я зробив такого? Мої черевики мокрі, а учень на те й учень, щоби працювати.

— Не на тебе! — спокійно сказав Міхал.

— Ах, так! — спалахнув Лишко. — Не сунь свого носа не в свої справи! Не ти тут старший!

— Не я, — погодився Міхал. — Але я певен, що й Ганцо тобі цього не подарує. Тож шмаруй свої черевики сам! А то перепаде тобі на горіхи — і ніхто в світі не дорікне мені, що я тебе не попереджав!

Той, кому невдовзі перепало на горіхи, був, проте, не Лишко.

У п'ятницю ввечері мірошниченки в подобі воронів принишкло сиділи на жердині в Чорній кімнаті. Майстер повідомив:

— Я довідався, що один із вас потай допомагає новачкові, недозволеним способом полегшує йому роботу. За це йому буде кара. — І, звернувшись до Міхала, спитав:

— Хто тебе напоумив допомагати хлопцеві — відповідай?

— Я пожалів його. Ти, Майстре, доручаєш йому занадто тяжку роботу.

— Ти так уважаєш?

— Так!

— А тепер уважно вислухай мене!

Майстер підхопився з крісла і, впершись руками об Чаклунську книгу, подався грудьми вперед.

— Кому і що я доручаю, не твоє собаче діло! Забув, що Майстер — я? Мій наказ є мій наказ — і квит! А зараз я тобі прочитаю лекцію, яку ти пам'ятатимеш поки й віку! Киш звідси!

Він витурив мірошниченків із кімнати і залишився віч-на-віч із Міхалом.

У тривозі лягли хлопці спати. До опівночі чули вони моторошний крик, крякання, а потім до спальні, похитуючись, увійшов Міхал. Він був блідий і розгублений.

— Що такого він із тобою вчинив? — спитав Мертен.

Міхал знеможено похитав головою.

— Облиште мене!

Мірошниченки легко здогадалися, хто виказав Майстрові Міхала. Вранці у млиновій залі вони почали радитися, як відплатити Лишкові.

— Сьогодні вночі ми стягнемо його з тапчана й віддухопелимо, — запропонував Андруш.

— Кожен своїм києм! — уточнив Мертен.

— Після цього його обстрижемо, а обличчя вишмаруємо! — промурмотів Ганцо.

Міхал мовчки сидів у кутку.

— І ти щось порадь! — гукнув до нього Сташко. — Це він тебе продав!

— Гаразд! Скажу!

Міхал почекав, поки мірошниченки вгамуються. Потім заговорив спокійно, розважливо, як зазвичай говорив Тонда.

— Лишко вчинив підло, це правда, — почав він. — Але те, що ви задумали, не краще. Я розумію, що в стані гніву кожне слово не зважиш на золотих шальках! Ну, покричали, погаласували — і годі! Забудьте про все це! Не змушуйте мене червоніти за вас.

Хай живе Август!

Лишка не побили — його уникали. З ним не розмовляли, не відповідали, коли він щось запитував. Юро приносив йому юшку і кашу в окремому посуді — хто ж стане їсти з однієї миски з викажчиком?

Крабат уважав, що хлопці чинять правильно. Хто виказує своїх товаришів, той заслуговує на зневагу.

Тільки-но на небі з'явився молодик, прибув незнайомець зі своїм мливом. Майстер підпрягся знову. Він дуже старався, ніби хотів показати мірошниченкам, як треба закидати собі на спину мішка. А може, хотів догодити своєму пану кумові?

Наприкінці зими Майстер дедалі частіше відлучався. То верхи, то саньми. Мірошниченків не цікавило те, куди й чому він їздив. А що їх не стосувалося, вважали вони, того знати їм не варто.

Це було ввечері під Йосипів день. Сніг уже розтанув, сипав сильний дощ, мірошниченки ниділи в наймитській, складаючи ціну негоді. І ось, як грім серед ясного дня, Майстер звелів подати бричку: у нього важлива і нагальна справа.

Крабат підсобив Петарові запрягти гнідих, і коли той побіг сказати, що бричка готова, Крабат тим часом виїхав нею до воріт. Він укрився попоною, ще дві попони він передбачливо прихопив для Майстра, адже бричка була легкою, безверхою.

Майстер прийшов у супроводі Петара з ліхтарем. Він був у просторому плащі й чорному трикуті. На його чоботах подзенькували шпори, а з-під довгого шалика виглядала шпага.

«Щось дуже нагальне в нього, — подумав Крабат, — якщо вирушає в негоду!».

Майстер умостився на козлах, обгорнувся попонами й кинув побіжно:

— Хочеш зі